Сліди на піску

І я писав: «Сарака моя жiнка, сарака… Сарака моя жiнка, сарака…» – i так вiн наговорив менi цими зiтханнями аж два листки паперу… Я вiдiслав iх польовою поштою, й сказав менi згодом Мелитон, що Катерина вiдповiла йому такими словами, комусь там у селi надиктованими: «Я знала, мiй милий, що ти мене любиш, але щоб аж так, того-м таки не сподiвалася. Читав менi твого листа мiй письменний сусiд, довго читав, а я гiркi сльози проливала й благала Господа, щоб тебе вража куля проминула…»

За мною в черзi до прийому стояв пейсатий жидик, а бiльше його родакiв я не побачив у натовпi рекрутiв й подумав, що цей еврейський отрок – сирота або такий собi невдаха, який не вмiв чи не мав чим вiдкупитися в комiсарiв, – всi ж бо знали, що евреiв, за певну мзду, не мобiлiзують, оскiльки вони бояться фузii, та й Талмуд не радить iм брати зброю до рук.

Жидок стояв покiрно i в мiру того, як пiдходила черга, ступав за мною крок за кроком; вiн був розгублений, аж наче переляканий; нiхто iз черги до нього не обзивався, хоч усi з подивом приглядалися, й менi жаль стало хлопця: ось зараз зiстрижуть йому довгi патли, пейсики вiдрiжуть, i стане вiн iз своiм, мов п’явка, носом такий смiшний, що й до синагоги його б кантор не впустив; я уявив собi майбутню долю нещасного еврейчика i, щоб якось його втiшити, запитав його, звiдки вiн.

«Із Сакатури…» – тiльки й вимовив жидик i далi мовчав, а в його балухатих очах тiнилася туга, здавалося, йому було недалеко до плачу.

Бiльше я не намагався втiшати сусiда по черзi розмовою, бо й самому дошкулював туск, чей не на прогулянку в гори нас вiдправляють. А тут ураз знайшовся балагурник Мелитон Небожитель, вiн не мiг жити без пiсень i жартiв, навiть якщо звеселяв себе чужим коштом.

«Як ти тут опинився, Мошку, сину мiняйла Пiнкаса Шпайхера iз Сакатури?»

«Я не Мошко, я Муца, – вiдказав хлопець. – А тате помер…»

«Та я знаю: скiльки було того вайкання бiля твоеi халабуди!.. – Мелитон начебто хотiв поспiвчувати Муцi, але це йому не вдалося – нахлинув на парубка злий жарт.