Сліди на піску

о в той час робила Любка, подумав я тепер, позираючи на неi, а напевно дивилася крiзь вiкно на шаленi iгрища природи, мружила очi вiд блискавок i затуляла вуха вiд грому; ми з Дмитром, загубивши стежку, вперто спиналися на гору, бредучи рагашами в льодянiй жорствi, ми падали вiд утоми, пiдводилися й розпачливо лiзли вверх навкарачки, втративши надiю на порятунок, – та враз у тiй грозовiй пiтьмi наткнулися на стiну якоiсь хати, загримали у дверi, й на порозi стала вродлива молодиця, вона впустила нас до сiней й спiвчутливо приказувала: «Сараки ви, моi легiники, сараки!»

* * *

Ночували ми з Любкою в сiльському готелику над Черемошем – такiй самiй рубленiй хатi, як i тi, що тяглися вервицею над рiкою, тiльки й того що у двоповерховiй: Любка спершу обiйшла Ганнусине обiйстя, пильно приглядаючись до нього, та зайти досередини не наважилася, й, мабуть через це тихий смуток затiнив ii обличчя, й навiть не смуток, а гейби образа на невблаганний час, який вiдiгнав вiд неi ранню юнiсть у найглибшi закутини пам’ятi, – i як виглядала вуйна Ганнуся, не могла згадати i не чула теж звучання ii мови; а ганок, змайстрований iз полiрованих смерекових дилин з рiзьбленими узорами й розетками, як i колись, виходив у садок i збiгав до квiтника по слизьких рiчкових валунах, викладених у схiдки; дилини почорнiли, поборознилися крихкими ритвинами, немов старечими зморшками; з ганку крiзь вiкно побачила Любка свою кiмнату й те саме лiжко, на якому спала, тепер воно було заставлене горою вишиваних подушок й застелене замiсть ряднини волохатим лiжником; в кiмнатi майнула чиясь постать, й Любка, засоромившись, що пiдглядае, прудко подалася за мною до готелю, була вона мовчазна, i так ми у невластивiй для нас прохолодi перебули в готелю коротку лiтню нiч – кожний вiдчужений у своi згадки…

Господиня самотньоi хижi на Кливi завела нас з Дмитром, промоклих до нитки, у свiтлицю, де було сухо, тепло й пахло бриндзою та вовною; «мiй газда в бутинi, не знати коли й вернеться, – щебетала молода жiнка, – а ви вдягайтеся в його сорочки й гачi, свое мокре вiшайте на жердку бiля печi й пiдхарчуйтеся трохи…»; молодиця була жвава, запопадлива, а ще й вродлива, вона поставила перед нами на стiл дерев’яну тацю з кружалом холодноi кулешi, нарiзала скибок свiжого будза й грiховно приглядалася до нас, переводячи погляд з одного на другого, нiби оцiнюючи, котрий з нас кращий; ми, зголоднiлi, наiдалися й нiтилися пiд ii хтивими позирками, а коли подякували за вечерю, жiнка просто з моста, не сор