Сліди на піску

Той пiдскельний вир Черемошу, забурунений бiлим шумовинням, протиснувся помiж хатами до моiх очей, i тiеi митi я упiймав свою власну згадку: iз-за повороту рiки вихопилася змiя дараби, зв’язанi вужевками плоти грiзно насувалися один на одного, мов у погонi здичавiлi огирi; заднi заганяли переднiх у стiну скали, бокорашi налягли на керма, й вони завищали на вугловах, перший плiт у розгонi тiльки лизнув чорну гранiтну призьбу гори, вiдсахнувся вiд неi й спокiйно поплив далi течiею випрямленоi рiки, тягнучи за собою вервицю плотiв; потiм керми заскрипiли ще раз, й останнiй плiт причалив до берега…

У ту коротку мить, коли дараба долала вiдстань шириною вузькоi пройми мiж хатами, я побачив, як iз останнього плота зiскочили два чорноголовi хлопцi з рюкзаками на плечах i впiзнав iх: тими юними мандрiвниками, не набагато старшими за Любку, були два студенти фiлфаку Львiвського унiверситету – Дмитро i я; ми панiчно втiкали тодi iз Жаб’я вiд застави червонопогонникiв, якi патрулювали прикордонну зону: вiд будинку сiльради, забачивши нас, вихопилися озброенi патрулi й зупиняли нас грiзними вигуками… Саме тодi пропливала рiкою дараба, й керманичi, видно, побачили, яка небезпека нам загрожуе, причалили до берега останнiй плiт, ми повискакували на нього й були врятованi; патрулi бокорашiв не чiпали – тi ж виконували державний план: сплавляли лiс до Кут; i я при цiй згадцi подумав: як зважилися моi, Дмитровi й Любчинi батьки пустити нас у тi тривожнi повоеннi роки на вiдпочинок у карпатське пекло…

Дараба, вислизнувши iз криворiвенськоi пастки пiд Ігрецем, попливла собi до Кут, а ми з Дмитром, очунявши вiд страху перед небезпеками, якi чигали на нас i в Жаб’i, i пiд скалою, спiтнiлi й бруднi пiсля цiлоденного переходу вiд космацького Грегота через Бiлу Кобилу до Ільцiв – присiлка найбiльшого в Європi села Жаб’е, поскидали iз себе одежу i, як мати родила, увiйшли в каламутну воду, випущену для сплаву дараб iз кляуз Шибеного озера в Зеленiй; ми талапалися, смiялися й скандували тут же складений вiршик, бо ж обидва були вiршомазами: «То не Львiв, то не Львiв, то ще краще без трусiв, бо помиеш му5до!»; ми шаленiли на свободi й не бачили, як над нами нависла пiдступна карпатська хмарка-грозовиця… Злива вперiщила раптово, сипнуло градом, ми наспiх одяглися й поза будинком Якiб’юка – майбутнiм музеем Івана Франка – почали спинатися крутою стежкою вгору по Кливi, щоб за нею допасти до Брустор, а звiдти до Космача…

Град лупцював по головах, довкруж запала темiнь – а щ