Сліди на піску

Болотище обступили висохлi за зиму модрини: зневаженi гордою бучиною за те, що нiяк не можуть визначитися, хто вони – листвянi чи хвойнi (а хiба мiж людьми такого не бувае?), модрини скупчилися бiля болота й несмiливо випускають китички м’яких блiдо-зелених чатинок, щоб хоч трохи сподобатись матерi-природi, бо на мокляку не мають кого чарувати: тут пануе жаб’ячий свiт, який нiколи в небо не заглядае, – в багнi напровеснi раюе земноводна твар.

Звiдусiль долинае скрадливе кумкання чорних кумкацiв, якi до ночi мають настроiти своi музичнi iнструменти, а тим часом жаби-ропухи голосно перемовляються: торохтливим крекотом зазивають самички самцiв, а тi вдоволено бурчать, булькають i повзуть до гурту, збиваються в клубки й безсоромно займаються груповим сексом, – то вже потiм, уночi, коли задиригують кумкацi, свiт сповниться радiсно злагодженою музикою жаб’ячого концерту, а зараз чутно лише млосне любострасне розпачання.

І все довкола – вiд грацiйного польоту метеликових пар до болотного огиддя – все потопае в любовi, яка е власне життям природи, ii способом iснування: природа сама втiшаеться, споглядаючи, як розмножуються витворенi нею iстоти в похiтливiй радостi.

Виходжу на лiсову леваду. Озеро вiддаляеться вiд мене на далекi гони, i вже не здаеться воно менi неподiльною водно-небесною синявою; водоймище береже полохлива й елегантна, мов римська патрицiанка, чапля, вона не хоче зi мною знайомитися i тихо вiдлiтае, щоб потiм, коли пiду звiдси геть, знову прилетiти на те саме мiсце й зупиняти рибок, що шугають бiля ii нiг; над водою стрiмко пролiтають, немов двi ракети, бiлi лебедi; з-пiд моiх нiг вифуркують гарматними стрiльнами курiпки-дуриптахи, вони вiддаляються, перелiтаючи низько над землею, на кiлька крокiв, а потiм ще трохи далi – дурять, мовляв, iхне гнiздо не тут, де я стою; я йду за ними, бо менi й справдi цiкаво побачити гнiздечко, а його нiде немае – дуриптах бавиться зi мною й заводить у колонiю бузькового вогню, обступлену парасольками болиголову, i я – можливо, не цього разу, а трохи пiзнiше – зайду у ранне лiто, засвiчене багряним цвiтом.

* * *

«Тонконогi, високi, головки – зiрочками, червонi й незапашнi, ростуть на мочаруватих левадах квiтки. Це бузькiв огонь. Густо одна бiля одноi, мов коноплi, – i до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, тремтять вiд вологого подиху левади, нiби розпечене повiтря, нiби мiраж.