Сліди на піску

Безсоромно пучнявiють на придорожних каштанах тугi прутнi-пуп’янки, вони нестримно розбухають i врештi розриваються вiд солодкоi хiтi, а молодi маточки, що облiпили острiшкуватi тичинки, нетерпляче ждуть заплiднення; клени ж цнотливо прикривають свiй цвiт зубчиками лiлових листочкiв, якi врештi опадають, не витримавши натуги розцвiтання; першi польовi квiти, забарвлюючись розмаiтими кольорами, наввипередки кличуть до себе бджiл, якi вихопилися з вуликiв на розвiдини; жовтi метелики шаленiють у високостi, вилетiвши в шлюбний полiт; на муравлиних купинах крiзь зжухле чатиння пробираються наверх робочi муравлi й шукають поживи для матки, котра десь там, у глибинних коморах, готуеться стати матiр’ю; на стовбурах ясенiв застигли, вчепившись за кору, божi коровки, вони повернулися голiвками одна до одноi й, знайомлячись, ворушать вусиками; у лiсi вперто й занудно куе зозуль – вiн наполягае, просить, свариться доти, поки таки не прилетить до нього самичка; на телеграфному стовпi за крайньою сiльською хатою в чепiрнатому гнiздi накривае лелека свою вiрну подругу й лопотить крильми, щоб утриматись на нiй у мить незрiвнянноi радостi, а потiм довго торохтить дзьобом, не можучи надякуватись коханiй за ii солодку покору…

Я йду крiзь лiс вузькою стежкою, минаю закохану пару, яка сховалася за кущами помолодiлого свиду й завмерла в поцiлунку – i нiкого вони не бачать i не чують нiчого, сповненi вщерть бажанням зачати нове життя, i млiють в очiкуваннi цiлковитоi самоти; а ген далеко, у прозорому тунелi лiсовоi дорiжки вiддаляються, тiсно притулившись одне до одного, посивiлi коханцi й поволi зникають у своему минулому.

Мiж позеленiлими буками ще чорнiе химерна графiка акацiй, якi нiяк не можуть продрухатися вiд зимовоi сплячки, та я знаю, що незабаром зовсiм несподiвано колючi самiтницi вберуться у весiльнi сукнi, з бiлих сережок тканi, й менi буде здаватися, що тi сльози зими, якi вже стекли iз зелених голiвок вiдцвiлих пiдснiжникiв, перенеслись з вiтром на гiлки акацiй i тепер спливають з них додолу… А поки що будить соннi дерева дятел: вчепившись кiгтями за кору, строчить по нiй дзьобом, наче з кулемета, i я знаю теж, що йому зовсiм байдуже до акацiй, якi нiяк не виберуться iз зимовоi мертвотностi, – в такий спосiб вiн кличе самичку, бо iнакшоi мови не знае.

Забрiдаю в лiсову твань, порослу сухими шпицями торiшнього очерету, й зупиняюся.