Сліди на піску

ивожних картин битви, стертих звабою тишi – й у той мент обiзвався в менi внутрiшнiй голос мого другого «я», до сьогоднi заангажованого битвами: «Nota bene, nota bene – запам’ятай цю мить супокою!»

То пiдступала до мене спокуса чистоi краси, мистецькоi Рахманii, й пiдносила до моiх уст пугар солодкоi води забуття, то обiзвався голос чистого мистецтва, яке твориться заради нього самого, й закликав вiн до втечi вiд суворого життя й суворого його осмислення, – а тодi пролунав вимогливий покрик Великого Метра, який нiколи не дозволяв менi звiльнятися вiд пут суспiльного обов’язку: «Нi, друже мiй, не та година, сучасна пiсня не перина, i ти пам’ятай про красу боротьби – nota bene!»

Та я перестав прислухатися до владного голосу мого Вчителя; дивився на небо, що млiло на днi каньйону, вiдбите у дзеркалi рiки, i вчувався менi iнший заклик: «Давайте нашiй поезii хоч клаптик синього неба, щоб не зачерствiли у битвах вашi серця!»; у моiй душi наростав протест проти зневолення: а хiба чиста краса «без тенденцiйноi прикмети, без гучних покликiв до бою» – то не життя? Я весь свiй творчий вiк слухався вас, Великий Метре, i все чекав дозволу порозкошувати в прозорих водах естетики, а ви й донинi очищаете вiд неi штуку – скiльки вона вiд цього втратила! І я бiльше не хочу слiпо вам пiдкорятися, я вирушаю на пошуки красивого й нi до чого не зобов’язуючого слова, я прагну вийти на незайманi буколiчнi левади прекрасного.

Доброго дня, моя новiтня й незнайома Nota Bene!

* * *

Я добре знаю: будь-яка праця, в тому числi й письменницька, виправдовуе себе лише тодi, коли вона додае до людського iснування бодай дрiбку нового смислу… Мене огортае сумнiв, чи вдалося менi цього досягти, я виймаю зi стелажа томи написаних мною книг, продумую змiст кожноi з них i запитую себе: якою ж новизною я збагатив духовний свiт мого читача? Інформацiею, фактажем, полiтичним пiдтекстом, мистецькими знахiдками, лiричнiстю, темпераментом фрази, лаконiчнiстю мови, витворною стилiстикою?

Напевне, й цим.