Сліди на піску

Я з перестраху вимовляв замiсть «отченашу» слова заклинання, яке записав колись вiд мольфара Івана, що мешкав на околицi мого Трача; в ту мить цiлковитоi безнадii згадалося менi, що моя бартка вся списана магiчними знаками – трикутниками з чорними цятками над гострими кутами, солярними колечками, на обох боках топiрця були вирiзьбленi двi корони, з-пiд яких зирили совинi очиська – певне, символiзували образи Чорнобога й Бiлобога, на топiрцi не було живого мiсця – весь був насiчений чертами i резями чи то рунами, якi колись знайшов Іван Вагилевич на печерних стiнах у Розгiрчi й Бубнищах, i якби цi знаки озвучувались мольфарським заклинанням, я мiг би вiдвернути негоду; а небо надi мною кололося, блiда хмара трiщала, мов лiд пiд ногами, – я знав, що Бiлобог сипне зараз не градовим горохом, а ледяними осколками; блискавки зигзагуватими стрiлами летiли вгору з усiх меж небосхилу i, зустрiчаючись у зенiтi, вибухали синiм полум’ям; я в нестямi схопився, змахнув до неба барткою, немов гуцул у танцi, i закричав: «Чорнi чорнокнижники – чорний Чорнобоже i ти, бiлий Бiлобоже, вiдсилаю вас на темнi бори, на дикi iзвори – там, де кури не допiвають й голосу християнського не чути, туди вам бутiти, туди вам гримiти, чорнi й бiлi пiски переливати-пересипати, а у мiй двiр вас не пущу, амiнь!»

Закляття було могутне – напевне, цi ж слова були викарбуванi рунiчним письмом на моiй бартцi й володiли мольфарською магiею, бо вмент розчепилися блiдо-льодова й чорна тучi над моею головою, й обаполи хмар поспадали кожна до свого обрiю, немов сукня з плiч зласкавленоi жiнки, яка, зборовши свою сувору неприступнiсть, враз пiддалася намовi коханця; голе зоряне небо впало на ложе каньйону разом з мiсяцем, лягло, мною впокорене, i я, незмiрно щасливий, припав до нього, збирав у жменi зорi й пересипав iх, мов перли, потiм борюкався з мiсяцем, схопивши його, мов молодого бика, за роги, i, долаючи небесного князя, прислухався, як звiдусiль долинають вiддаленими звуками грому слова: «Ти можеш, можеш!» Я безмежно радiв з визнання грiзними силами природи моеi моцi; дiти мирно спали в наметi, навiть не прочувши крiзь сон смертельноi небезпеки; моя втiха пiдсилювалася ще й усвiдомленням, що я мав нагоду брати участь у битвi чорних i бiлих сил i вийшов над обома переможцем; щастя мое ярiло ще й вiд того, що менi випало бачити погибель смертi, мiсце котроi посiла велич спокою свiту, якоi я досi не мав часу зрiти, залучений до вiчноi боротьби з грозою; мене на мить огорнула туга за красою тр