Сліди на піску

Не думаючи довго, я погодився i того ж таки дня принiс йому повний кошик писанок, яких мав удосталь, оскiльки моя мама, родовита гуцулка, не знала кращого подарунка на кожний мiй день народження, як десяток яець, виписаних космацькими дивовзорами… Отже, я став власником оригiнального топiрця, не схожого нi на якi iншi; мiй брат, у якого золотi руки, приробив до нього тисового держака, i з цiею барткою я нi разу не розлучався, полюбивши ii, як вiрного товариша.

Моi дiтлахи мiцно заснули, а я сидiв, спершись на бартку, забувши в роздумах любуватися нею – достоту, як Довбуш у Федьковича: «Нi топiрчик вже не пестить, нi кресак не обзирае, ходить, ходить по долинi, схилив голову та й думае», – думки моi були тривожнi й водночас спримиренi: я намагався вдовольнитись цiею миттю життя i не думати про невiдворотне.

А вже звечорiло, i зорi, немов достиглi iванiвки, повисли над каньйоном, готовi впасти додолу, i менi в мiжчассi промiрковувалося нiсенiтне i смiшне: чи було б дуже боляче, якби якась з них упала на мое тiм’я; а серед зiр, задерши роги, плив по небу молодий серпик мiсяця; схил протилежного берега каньйону стрiмко спинався до пiднiжжя чорногорських верхiв, де стугонiли старi ялицi й смереки, а тут, серед вологостi, росли вiльхи, клени, буки, вони вузлуватими кореневищами увiп’ялися в берег, немов велетенськi орли пазурами, оберiгаючи рiку вiд зсувiв; високий берег щораз, то бiльше занурювався в сутiнки, рiка вже ледь блищала передi мною, й чутно було лише ii мирну розмову з камiнням, що подекуди iклами випиналося з води; те жебонiння Пруту почало мене заколисувати, я врештi мiцно задрiмав i прокинувся раптом вiд несподiваного гуркоту грому.

Тиша була важка, безшелесна, глуха – такоi тишi я ще нiколи не вiдчував, i подумалось менi, що надмiрнiсть завше небезпечна: перечулене кохання часто закiнчуеться розлукою, гiпертрофована запопадливiсть тхне пiдлабузництвом, перехвалювання таiть у собi фальш, а надмiрна тиша провiщае вибух.

І вiн пролунав.