Груші в тісті

Я пройшовся вздовж черги i побачив журналiста i перекладача Романа Гнатишина, який саме недавно повернувся з Харкова назад до Франкiвська i працював у редакцii обласноi газети «Прикарпатська правда». Ромко взяв нам пиво, i я розповiв йому про нашi плани на завтра.

– Може б, i ти пiшов з нами? Пiдстрахуеш, – запропонував я.

– А дiвчат багато буде? – спитав Ромко.

– Тьма! І причому рiзнi.

– Ну, я не звик дурно хлiб iсти. А що, як я зiграю ролю якогось харкiвського поета?

– А якi у вас там е поети?

Ромко почав називати якiсь iмена, але ми крiм Роберта Третьякова та Володимира Брюггена нi про кого не чули.

Причому останнiй вiдомий був як критик.

– Повний завал, – зiтхнув я. – І це Харкiв! А жодного поета з украiнським прiзвищем.

– Ну, Брюгген якось не звучить, – похитав головою Славко. – Який з тебе Брюгген? Та й на Третьякова ти не тягнеш зi своею галицькою фiзiею.

– Зате я маю його збiрки, – сказав Ромко.

– Це аргумент, – погодився я. – А па-харкiвськи умiеш гаварить?

– А чього там сложного? Як нада, так i загаворим!

Наступного дня Славко узяв у мене збiрку вiршiв Вiнграновського i пiдписав ii приемними для мене словами: «Лицарю пера i бартки… надii новоi украiнськоi поезii…» Щоб дiвчата уже не мали жодного сумнiву, що я теж великий поет.

Майже, як Вiнграновський. Фотографiя автора при цьому була завбачливо вирвана.

У центрi бiля пошти чекав уже нас Ромко зi збiрками Третьякова в кишенi. Дорогою ми купили вина i подалися до iнституту.

У тi часи було модно влаштовувати рiзнi «вогники», на якi запрошували мiсцевих знаменитостей. Цього разу усе виглядало не менш святково. Дiвчата повбирали вишиванки, понакручували на головах якiсь карколомнi конструкцii, наготували закуски i, вмлiваючи серцями, чекали кумира. Поява ще одного, хоч i незапланованого поета, викликала радiсне пожвавлення. Ромко був хлопець симпатичний, дарма, що вiршiв його нiхто з них нiколи не чув.

Спочатку, як ми й домовилися, Павуляк читав вiршi Вiнграновського з книжки, пояснивши це тим, що написав iх давно i новi твори iх витiснили.

А потiм плавно перейшов до читання напам’ять своiх власних вiршiв. Його поезiя, нiжна i соковита, брала за серце, i цей перехiд вiд однiеi поетики до iншоi не викликав жодноi настороги. Проблемою натомiсть була м’яка галицька вимова зi звуком «сь», який наближався до «шь». Славко намагався побороти ii i розмовляти лiтературно, але це не завше вдавалося.