Груші в тісті

Я знав, що видобути щось конкретнiше з цього равлика марна справа, i так для мене й залишилося загадкою, чи був вiн тим третiм, хто мiг стати свiдком дуету «цюнь-цюнь-бемоль».

Шкарпеткова соната

Життя без прописки було сповнене ризику. Вирiшивши, що вiд години до години я працювати бiльше не буду, я пiдшукав собi фiктивну роботу, на якiй би тiльки числився. Але й для неi потрiбна була прописка. І хоча я фарцував, брав на квартиру полякiв i заробляв бiльше, нiж заробив би на посадi вчителя, але у тi дрiмучi часи була кримiнальна стаття за «тунеядство», i це мене гнiтило.

Увечерi я частенько вирiшував своi фарцовi справи в ресторанах, у мене було коло знайомих, якi займалися перепродажем речей, але всi вони десь рахувалися на роботi, а я нi.

Вечорами в ресторанi збиралася поважна публiка – поляки, якi приiхали спродати товар, фарцiвники, проститутки, злодii, перевдягненi менти i кагебешники. Цi останнi чергували у кожному вечiрньому закладi, i хоч вони постiйно мiнялися, аби не мозолити очi, iх важко було не розсекретити: адже iх видавала особлива поведiнка офiцiантiв, до iхнього столу нiхто самовiльно не мiг пiдсiсти, а лише з дозволу адмiнiстратора.

Мiй кумпель Любко на прiзвисько Прум-прум якось сказав:

– Тут е один тип. Вiн усе може.

– Де «тут»?

– Оно сидить за столиком.

Я зиркнув у вказаному напрямку i побачив лисого опецька, який зосереджено розправлявся з великим шматком м’яса. Голова його нагадувала гарбуз, який почали рiзати навпiл, а потiм передумали.

– Його звати Кулюс.

– Це його iм’я чи прiзвище?

– Невiдомо. Всi його кличуть Кулюс. Пiдiйдемо? – спитав Любко.

Я стенув плечима, i ми наблизились до столика.

– Привiт, Кулюс.

Кулюс пiдвiв голову, встромив мiзинця до писка i поколупався в зубах.

– Ну, привiт.

– У нього проблема, – кивнув на мене Любко.

Кулюс витяг мiзинця з пiдчепленим кавальчиком м’яса на кiнчику довгого нiгтя, видно, плеканого саме для такоi процедури, i сказав:

– У всiх проблеми.

– Вiн не мае прописки. Не може влаштуватися на роботу.

Кулюс прискiпливим поглядом оцiнив природну копалину, мовби роздумуючи, чи варто ii повернути назад до писка, i процiдив крiзь зуби:

– П’ятсот.

Потiм стрiпнув мiзинцем, м’ясо перелетiло на другий кiнець зали i впало якомусь грузиновi у келих, але той був зайнятий дамою, яку знiмав. Любко перепитав:

– Скiльки?

– П’ятсот, – повторив Кулюс i знову взявся до м’яса.