Груші в тісті

Капiтан ковзнув по нас поглядом, сповненим глибокого смутку.

– Сiдайте.

– Якi до нас претензii? – спитав Тенгiз.

Капiтан усмiхнувся.

– Де товар?

– Який товар?

– Таварiщ не по-онял, – похитав капiтан головою i подивився на мене: – Може, ти скажеш, де товар?

– Та я в очi не бачив нiякого товару.

– От iнтересно! Коли поляки вигружалися зi своеi машини, ми за ними наблюдали. Там було двi величезнi торби, набитi, як камiнь. А коли ми недавно завiтали до iхнього номера, торби зникли, хоча в ресторан вони спустилися з порожнiми руками.

– То ви побували в номерi за iхньоi вiдсутностi? – спитав Тенгiз.

– Робота у нас така.

– Вони, товариш капiтан, – устряв рудий, – зайшли в готель рiвно в шiсть годин п’ятдесят дев’ять мiнут, а в сiм сорок чотири я побачив, як вони знову заходять у готель. То iсть готелю вони не покидали. І я не поняв, як так сталося. І Коля не поняв. Хотя ми безвилазно в машинi сидiли i проiзводили наблюденiе. Коля – свiдок. Не виходили вони з готелю.

– От яка загадка! – зловiсно усмiхнувся капiтан.

 – Но ми ii розв’яжем. Бля буду, коли нi. Так шо давайте: добровiльне зiзнання пом’якшить вину.

– А в чому нам зiзнаватися? Ми зайшли до готелю тiльки, щоб зателефонувати по мiжмiському. Я у Тбiлiсi дзвонив. І жодного газика не було. А коли верталися, газик знову стояв, – сказав Тенгiз.

– Ах ти ж гавно! – обурився рудий.

– Ви шо, кудись вiдлучались? – спитав капiтан у ментiв.

– Куди там! Стояли як проклятi! Вiн же вас на понти бере! Коля, скажи!

– Стояли ми, – буркнув Коля i хруснув товстими пальцями.

– Добре, – кивнув капiтан. – Тодi, як казав Іллiч, пiдем другiм путьом. Де ваша машина?

– На стоянцi. Тут недалеко, – вiдказав Тенгiз, i я вирiшив, що вiн збожеволiв.

Капiтан пiдвiвся з крiсла:

– Ну що ж, пiшли подивимось.

Але в голосi його вже не було такоi твердостi, як перед тим. Я подумав: ну, все, нам капець. Це ж треба зв’язатися з таким iдiотом. Навiщо вiн сказав, де машина?

Ми вийшли на вулицю, та нас уже не вели попiд руки, а на стоянцi взагалi пустили вперед.

Тьмяне свiтло лiхтарiв лише злегка освiтлювало стоянку. Я подумав, що можна було би шмигонути в сутiнках межи авта, але, змiрявши оком металеву загорожу, зрозумiв, що тiкати безглуздо. Тим часом Тенгiз пiдiйшов до авта, хвильку подзвенiв ключами, вiдiмкнув салон i багажник i з переможним виглядом подивився на мiлiцiю. Я не вiрив своiм очам. По торбах анi знаку. Не вiрили очам i мiлiцiонери.