Груші в тісті

Один зi студентiв постiйно запитував мене про якiсь непевнi речi: то про Фрейда, то про Солженiцина, то про украiнську емiграцiю. Може, вiн був стукачем, а може, йолопом, але я вiдбувався абстрактними вiдповiдями.

На вечiрцi був також поет Богдан Марцiнко, вiршi вiн писав маленькi та худенькi, а сам був товстий i ситий. Сюди вiн вчащав до своеi коханоi, такоi ж товстенькоi, як i вiн, майбутньоi вiдомоi художницi Ольги Вiтрук.

Поет весь час намагався пiдсунутися до мене ближче, жадiбно ковтав кожне мое слово i, вловивши момент, спитав, чи знайомий я iз сучасною украiнською поезiею.

Я кивнув.

– А кого ви найбiльше поважаете?

Я назвав кiлька стандартних iмен.

– А Калинця читали?

– Нi, – збрехав я.

– А Чубая?

– Теж нi, – хоча знав його особисто.

– А чули такого поета – Богдан Марцiнко?

Я згадав, що в щорiчнику «Вiтрила», в якому дебютували всi тодiшнi поети, мигнули й менi якiсь вiршi цього автора, але я не мусив зiзнаватися в цьому. На доказ того, що його таки друкують, вiн почав показувати менi пожмаканi вирiзки районових газеток.

«Привiт, Стефанику! До тебе йду!» – писалося в одному вiршi. «Привiт Франко! Я учень твiй!» – в другому. «Я йду Шашкевича стежками!» – в третьому. Я зрозумiв, що маю справу зi справжнiм поетом. Адже я на ту пору мав куди менше публiкацiй.

Потiм пошепки запитав мене, чи не мiг би я перевезти за кордон його вiршi, бо друкують його тут мало, а вiн модернiст, i за кордоном чекае його великий успiх.

– Добре, – сказав я, – чому б i не перевезти? А там нiчого нема антисовiтського?

– Є, – почервонiв поет, видихаючи менi в обличчя випари свого хворого шлунку.

 – Але я усе зашифрував. Вам тiльки треба вивчити напам’ять засекреченi слова: Украiна – Марина, Союз – гарбуз, Бандера – Рiвера. Я маю копiю на папiросному паперi мiкроскопiчними буквами. Але ТАМ спецiалiсти розберуться.

– Нема питань, – кивнув я, але заздалегiдь думаючи про iсторiю, замовив також друковану копiю, бо мiкроскопiчна пiде в смiтник, а щось же й на пам’ять хочеться залишити.

Тим часом прибуло вино, i жодного аргументу, аби його не пити, в мене не зосталося. Заспокоювало тiльки одне – всi iншi вже давно добряче захмелiли. Дехто, помiтивши, як Наталочка липне до мене, кинув кiлька реплiк стосовно украiно-югославськоi дружби. Цього було достатньо, аби й без того похмуре обличчя ii приятеля вкрилося глибоким смутком, вiн зиркав на нас iз-пiд лоба i жував слину, бо гумок тодi не було.