Груші в тісті

Я намагався з’ясувати, в чому рiч, але менi звелiли мовчати.

Авто зупинилося на теперiшнiй вулицi Бандери навпроти прокуратури. Серце мое пiрнуло у п’ятки. За тi кiлька метрiв, поки мене вели до прокуратури, я спробував згадати все найкраще у своему життi. Але коли ми почали пiднiматися сходами догори, а прокуратуру проминули, я почав трохи заспокоюватися. Дядечки вiдiмкнули кабiнет. Усерединi були стiл, кiлька крiсел i шафа. У шафi стояли папки.

– Сiдай, – кивнув один iз них.

– Ну, шо ж, – сказав другий свому колезi, – ти вже тут сам, а я пiшов…

– Да, iди… Потiм подзвониш.

– Що ви маете на увазi?

– Югослава, конешно.

– Та це жарти!

– Знаемо цi жарти. Бери ручку, ось папiр, пиши.

– Що писати?

– Якi розмови з тобою як югославом вели. Що просили передати за кордон. Що привезти. Все пиши.

Я здогадався, що мене заклав Ромчик. Хто ж iще!

– Шо задумався? Хто заложив? Можеш успокоiтись. То була не одна особа.

– Послухайте, я навiть не пам’ятаю цi п’янi розмови. Крiм того, я не знайомився зi всiма за руку i не знаю, як кого звати.

– Так шо, тобi фотографii органiзувати?

– Я багато випив, менi весь час пiдливали. Мене справдi запитували про рiзних письменникiв, але я не пам’ятаю, про кого.

– Про Солженiцина пам’ятаеш?

– Пам’ятаю, – вiдмовлятися було безглуздо. – Але ж я нiчого не вiдповiв.

– Да, но ти обiцяв привезти «Архiпелаг ГУЛАГ».

– Справдi? Звiдки ж я його вiзьму?

– Ми тобi дамо.

– Дякую, але розповсюджувати антирадянську лiтературу я не буду.

– А прописку у Львовi хочеш?

– Нi, – збрехав я. – Краще я у Франкiвську буду жити.

Ми довго ще торгувалися, чекiст пригадав усi моi грiшки ще з iнституту, пригрозив притягти за неробство й урештi поцiкавився:

– А якi тобi вiршi передав Богдан Марцiнко?

– Жодних.

– Но повинен передати?

– Казав, що дасть якiсь вiршi. Я iх не бачив. Крiм того, я збираюся сьогоднi додому.

– Ну-ну, куди спiшити? Вiзьмеш у нього вiршi i подзвониш менi. Ось телефон. Тiльки пiсля цього поiдеш додому. Ясно?

Я кивнув.

– Можеш iти.

У пошуках легкого хлiба

1

Я брiв, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до «Кентавра». Незважаючи на бiлий день, у кнайпi було тлумно. Я сидiв сам за столиком, i менi було зовсiм незле. Незабаром до мене пiдсiли двi гарненькi дiвчини. Обидвi високi, та це едине, що у них було спiльне.