Груші в тісті

Пампушка випивае залпом цiлу шклянку «Столового» i б’е Бодя кулаком у плечi:

– Ти знав!

– Нiчого я не знав!

– Ти знав!

– Я ж дав три краби!

І то був аргумент, який переконав Пампушку.

– Васильку! – гукають студенти i починають обнiмати воскреслого з мертвих.

– Як ви могли? – свердлить мене лютим поглядом Бодьо.

І я не знаю, що вiн мае на увазi – воскресiння Василька, чи втрату трьох крабiв.

– Бодю, – обiймае його Славко. – Вiн ожив у реанiмацii! Ми просто помилилися. Ми думали – загинув.

Василька тиснуть в обiймах так, мовби не бачили його цiлу вiчнiсть. Але вiн уже стiльки випив, що й не особливо дивуеться. Час вiд часу лише зиркае на Богдана, трусить головою i каже: «Ччорт!», потiм повертаеться до мене, обнiмае за плечi й шепоче:

– Я не тiльки його бачу… я ж курча беля чую його голос…

– В кожному з нас живуть голоси мертвих, – пояснюю я. – Хiба ти не пам’ятаеш голос свого покiйного дiда?

– Пам’ятаю.

– А скiльки рокiв пройшло?

– Три.

– От бачиш. А Бодьо ж тiльки позавчора помер.

– Як живий. І сука жере! Диви, як пакуе! Мою ковбасу! – потiм дивиться менi в очi: – Послухай… хiба я купував жратву для покiйникiв?

– Нi.

– А чого ж вiн ii переводить?

Пiсля цього Василько випивае ще одну шклянку i сповзае з крiсла. Ми зi Славком кладемо його на пiдлозi пiд стiною, розстеливши шинелю. Лiжка в нас зайнятi.

– Чого вiн на мене так дивно дивився? – запитав Бодьо.

– Бо ти йому нагадуеш його покiйного дiдуся, – сказав я.

5

Ранок увiрвався гучним хропiнням Василька. На сусiдньому лiжку тер очi Славко. Дiвчата пiшли на лекцii, Богдан – на працю. Я вбрався i вийшов у коридор. Холодна вода прояснила менi свiдомiсть.

– Знаете, я, певно, таки нинi чкурну додому, – оголосив я.

– Хлопцi, – озвався Василько, – менi снилося, чи я справдi бачив покiйного Бодика?

– З перепою рiзне бувае, – сказав Славко, – часом i чортики стрибають, i бiлочки…

– О-о-ой… – узявся за голову Василько.

Я налив, i скiльки вони мене не вмовляли податися з ними на пиво, все-таки втiк. Я вирiшив iхати ввечерi до Франкiвська, та перед тим пiшов у бiблiотеку Стефаника, згадавши, що я не тiльки батяр. Але ввiйти туди менi не дали чиiсь сильнi й рiшучi руки.

– Комiтет держбезпеки! – прогримiв голос. – Пройдiмо.

Двое невисоких, але здорових дядечкiв потягли мене до авта.