Руденька

– Ти справдi гулятимеш зi мною пiшки? А тобi лiкарi вже дозволяють?

– Я весь час на зв’язку зi своiм московським професором. Я вчора попередив його, що до мене в гостi iде дiвчинка зi зниженим iмунiтетом, яка страшенно полюбляе прогульки. Вiн сказав, що тобi вже нiщо не загрожуе через мене, а свiже повiтря пiде на користь нам обом. – Вiн обмотував шию величезним чорним шарфом. – Тому, мiй чудовий руденький друже, ми йдемо гуляти. А менi тим часом знайдуть пiдхоже житло.

Автомобiль з його водiем повiльно котив дорогою… Ми гуляли мiстом… На нього з цiкавiстю дивилися люди: хтось звертав увагу на оригiнальну зовнiшнiсть, а бiльшiсть просто його впiзнавали, проводжали поглядом чи усмiхаючись вiталися.

Вiн розповiдав менi про iсторiю мiста, з яким був пов’язаний у цей перiод життя. Менi було цiкаве кожне його слово. Вiн показував менi старовиннi будинки, пам’ятники, iсторичнi мiсця… Здаеться, вiн знав геть усе. У мене не виникало бажання говорити, зараз це було зайве. Таке взагалi траплялося нечасто: менi хотiлося уважно слухати чоловiка i робити все можливе, аби вiн не уривав своеi розповiдi. Аж ось вiн рiзко спинився i сказав:

– Знаеш… це дуже дивно.

– Що саме? – запитала я здивовано.

– Я добре почуваюся. І… погода… незвичайна. Останнi два тижнi щодня дощило. Зараз теж дощ iде, але вiн слiпий, бо сяе яскраве сонце. Ти ж любиш сонце, Юлю?

– Так. Дуже.

– І сонце тебе любить. Менi здаеться, що ти чарiвна дiвчинка. І я вельми радий, що ти змогла до мене приiхати.

Я надто рiдко спiлкуюся з людьми не по роботi. Сподiваюся, ти надовго?

Ми зайшли до iталiйського ресторану, в якому, на його думку, можна було доволi смачно поiсти в «цьому мiстi». Вiн говорив з кимось по телефону англiйською i допомагав менi зняти куртку. Потiм вибачився й вiдiйшов убiк. Я сiла за перший-лiпший столик подалi вiд входу.

– Ти вподобала цей стiлець через те, що тобi все складне здаеться простим, чи тому, що полюбляеш складнощi? – пролунав знайомий голос мого нового друга – вiн умостився на стiльцi праворуч вiд мене.

– Не знаю… я сiла на нього автоматично. – Мене бiльше не дивували його запитання.

– Це найбiльш незручне мiсце за столом… Принаймнi так стверджують психологи. Ти сидиш спиною до входу, спиною до людей, тому не бачиш, що вiдбуваеться навколо тебе. – Вiн уважно розглядав мене.

– Але ж ти теж сидиш спиною до всiх, – вiдповiла я.

– Я просто сiв з правого боку вiд тебе, щоб ти почувалася комфортнiше.