Не повертайся спиною до звіра

Вочевидь, привиди минувшини не полишали в спокоi його уяву. А недруги сьогоднiшнi для нього були не лiпшi за тих, з сiмнадцятого сторiччя. Обличчя Бортника випромiнювало спокiй при цiлковитiй переконаностi в сказаному. Майстер анiтрохи не хизувався перед дiвчиною. З тим бiльшим бажанням вона вирiшила перескочити на легшу тему.

– Як ви навчилися кобзарськiй справi?

– Налаштовував музичнi iнструменти з колекцii Івана Макаровича Гончара, а як виконавець починав iз урокiв Георгiя Кириловича Ткаченка, мого кобзарського батька.

Павло обережно зробив на деревинi тонкий надрiз, легенько зачистив наждаком довго примруженим поглядом вивчав зроблене з вiдстанi, поки озвався знову:

– Дев’яносторiчний художник Ткаченко був ландшафтним архiтектором та чудовим акварелiстом. Вiн казав, що в наш технократичний час проникае у минуле завдяки воскреслим мелодiям. Вiн створив у кобзарствi новий напрям – реконструкцiю традицiй, тобто вiдродження i майстрування старовинних iнструментiв, якi потребують певноi манери виконання.

– А чим же тодi, на вашу думку, е та музика, яку виконують у консерваторii? – чоло Анастасii прорiзала мiмiчна зморшка.

– Там академiчна бандура i класичний репертуар. Але будь-який слухач вiддасть перевагу Бортнянському в первинному варiантi – з виконанням на клавесинi. Те саме стосуеться органних чи фортепiанних творiв Баха й Генделя. Академiчна бандура, по сутi, не мае власного репертуару.

– Тим паче вам варто було б виступити з концертом у консерваторii.

– Не думаю. Якщо знайдуться охочi, нехай приходять на «Кобзарську Покрову» до Киево-Могилянськоi академii. Нашi виконавцi там знанi…

II

Цiеi хвилини дверi до кiмнати вiдчинилися i увiйшли двое хлопцiв.

– Нашi братчики, – Бортник повернувся до юнакiв.

– Іван! – назвався старший iз них, – а тут мене звуть Лiрником.

– Артем, – бiлозубо всмiхнувся другий, кремезний i кучерявий.

Вiн озирнувся по свiтлицi:

– Що сьогоднi робитимемо?

Але всi замислено мовчали. Павло на витягнутих руках тримав перед собою недороблену бандуру, як i ранiше, ii вивчаючи, Іван i собi уважно до неi придивлявся, Настя, вiдчуваючи, що змерзла i зголоднiла, сумно спостерiгала, як вечорiе за шибками. І Артем примовк, дiстав з полицi свiчки, запалив у старовинному поставцi, хоча пiд стелею i висiла електрична лампочка.