Моя антологія світового сонета

Кохання бог мав руки ратая:

сирiйським лучником,що прагне бою,

безмовно вiн стояв передi мною -

лиш чувся свист стрiли чи нагая.

Свою мольбу ти стримала вустами,

та я в ту мить навiк позбувся тями -

тiкав вiд тебе, наче гнався бiс!…

І от я в колi тих, що мають долю

щодня вмирати вiд страшного болю

й життя топити у потоцi слiз.

ДАНТЕ АЛІГІЄРІ

* * *

Прийдiть послухати моi зiтхання,

сердешнi люди – душi благороднi,

хоч Богу тi зiтхання неугоднi,

бо не настала мить моя остання.

Бо, зневажаючи мое бажання,

сухi у мене очi вiд сьогоднi.

Колись гарячi руки – вже холоднi,

хоч болем в серцi жеврiе кохання.

Почуете, як зве моя зажура,

ту, котру вбила не стрiла Амура,

та котру жде достойне потойбiччя.

Побачите мого життя згасання,

бо я в полон вiддався без вагання

душi, яка лишила Беатрiче…

* * *

Подумав я, втомившись вiд скорботи,

чи винен був, що ми такi хмурнi,

чи й справдi горимо щодня в огнi,

мов iншоi не маемо роботи.

Любовi бог лишав мене свободи,

та серцем вiдчував, що в глибинi

мiй дух живе, як перше, у менi -

то вже кохання прояви турботи!…

І прагнув знову збутись хвилювання,

мiняв безсилля на слабке старання

i, щоб зцiлитися, до Вас спiшив.

Гадав, що скiнчиться пора осiння,

та пережив натомiсть потрясiння,

вiдчувши, що душа тiкае з жил.

Франческо ПЕТРАРКА

СНОВИДІННЯ

Свiтанок зрiе, плачуть солов’i,

та ближнi доли схованi в туманi,

а по горi, щоб стрiтись на полянi,

киплячим срiблом плинуть ручаi.

Не бачачи, я вiдчував Їi:

стояла поруч в золотiм убраннi…

Дивуючись й радiючи оманi,

до нiжноi руки простяг своi,

купаю iх у сонячнiм промiннi:

два сонця на небесному склепiннi –

свiтило предковiчне i Вона.

Затьмарювало перше тiльки зорi,

схилившись перед другим у покорi:

Божественна була та яснина…

* * *

Завмерли небо i земля ввi снi,

i звiр затих, i спочивае птиця,

i всипана зiрками колiсниця

вже об’iжджа маетностi нiчнi.

А я – в сльозах, у розпачi, в огнi,

бо вже й перо не втримае десниця.

Єдиний я, кому в цю нiч не спиться,

та образ твiй – утiхою менi.

Так сталось, що, страждаючи вiд спраги,

в життi я змiг добитись рiвноваги:

отрута i нектар – з живих джерел напiй.