Одного разу на Дикому Сході

То тебе просимо.

– Та який з мене отаман? – здивувався Чет. – Я – солдат.

– Заплатимо добре. Скiльки скажеш. Ти знаеш, Синiвка – село багате, – вiв свое один iз дядькiв.

– Та наiвся я вже вiйни, менi i на хуторi непогано.

– Коли прийде сюди Вовча дивiзiя, то погано буде, що на хуторi, що в селi, будь-де. Допоможи нам. А ми вiдплатимо.

– У них гармати, – знизав плечима Чет.

– А нам вiдступати нiкуди, – вiдповiли синiвськi мужики. Чет замислився, вони дивилися на нього.

– А порох у вас е? – спитав Чет.

– Пороху достатньо. І вибухiвка е. Гармат тiльки немае.

– Добре, щось вигадаемо, – кивнув Чет. Селяни почали дякувати йому, ледь руки не цiлували. Чету вiд того стало нiяково.

За кiлька днiв Вовча дивiзiя вже сунула на Синiвку, яка ощирилася барикадами на тинах крайнiх хат та стволами гвинтiвок. Кiннота «вовчикiв» швидко оточила село, пiхота зайняла позицii. Отаман Куделiн послав десяток бiйцiв запропонувати селянам здатися.

– Скажiть тим селюкам, щоб здавалися менi на милiсть.

А як нi, то змiшаю iх з лайном! Снарядiв вистачить! – закричав отаман i вказав на пагорб поруч, де його люди встановлювали гармати. З пагорбу село було як на долонi, кращого мiсця не знайти, щоб по ньому бити.

Бiйцi наблизилися, крикнули вимоги отамана селянам. Тi попросили часу подумати. «Вовчики» вiдповiли, що батько Куделiн чекати не любить, то або зараз здаватися, або невдовзi гинути. «Вовчики» ставили коней дибки i реготали, бо ж чули, яке Синiвка багате село. Не всяке мiсто такi статки мае.

Вiдчували здобич, яка п’янила не гiрше за горiлку.

Раптом пролунав страшенний вибух. Такоi сили, що аж земля затремтiла пiд ногами. Всi побачили, як над пагорбом, на якому тiльки-но стояла артилерiя Вовчоi дивiзii, тепер пiднiмався стовп диму та пилу. Селяни дали залп i перестрiляли всiх парламентарiв Дикоi дивiзii, окрiм одного.

– Бiжи i скажи своему смердючому отамановi, що хай вiн тепер своi гармати у дупу собi засуне! А Синiвки йому не бачити! – наказали селяни.

Переляканий «вовчик» побiг геть, а отаман Куделiн аж завив вiд лютi, бо ж без гармат хiба вiзьмеш цю Синiвку! Два днi Вовча дивiзiя потикалася на штурм, палила навколишнi хутори, в яких майже не було здобичi, бо ж всi втекли до Синiвки, а потiм вiдступила.

Вдячнi селяни вклонилися Четовi до землi, дякували, питали, якоi нагороди вiн хоче.

– Спокою хочу. Щоб не чiпали мене бiльше, – сказав Чет. Повернувся на хутiр, вiрнiше, на згарище, де синiвцi вже будували йому нове обiйстя.