Одного разу на Дикому Сході

Ось хтось заверещав: «Вовчики! Вовчики!» Корнет, коли почув це, то почав скиглити:

– Господи! Ми пропали! Вовча дивiзiя! Ми пропали! За що, Господи, за що?

Соловейчик пiдхопився, намагався кудись бiгти. Але в коридорi вагона була така метушня, що не проштовхатися, i корнет повернувся з побiлiлим обличчям. З його скривлених жахом губ падала слина.

– Мiро! Ми пропали! Вони – звiрi! Вони будуть нас катувати! Це – Вовча дивiзiя! Нас чекае страшна смерть! – шепотiв вiн, блiдий та в сльозах.

Мiра знову подивилася у вiкно.

– Можливо, – сказала спокiйно.

– Мiро, я не хочу потрапити до них у полон! Краще застрелитися! – закричав корнет.

– Сядьте, – наказала Мiра. Тихенько, але так, що корнет сiв i почав дивитися на неi з надiею, наче розгублена дитина на дорослого. – І сидiть тихо.

Вона говорила зосереджено, бо вивчала ситуацiю за вiкном. Потяг все ще мчав, а з двох бокiв за ним летiла орда вершникiв з вовчими хвостами на шапках. Вони стрiляли по вагонах i поступово наближалися. З потяга по нападниках нiхто не стрiляв.

У ешелонi iхали однi лише бiженцi, охорони не було. Хiба що кiлька офiцерiв, якi зараз похапцем зривали форму i викидали ii у вiкна, а самi вбиралися в цивiльне. Бо ж вiдомо, що Вовча дивiзiя була особливо жорстока до офiцерiв та комiсарiв. Таке з ними робили, що страшно навiть говорити про це. Корнет чув тi розмови, i перелякано дивився, як вершники стрiмко наближалися до вагонiв.

– Вони близько! Вони зараз захоплять потяг!

– Корнете, не висовуйтеся! – наказала Мiра.

Новi пострiли й осколки скла, якi подряпали обличчя Соловейчика, пiдтвердили ii правоту.

Корнет далi тремтiв, утирав неслухняними руками кров з обличчя.

– Що робити, Мiро, що робити? Ми пропали! – перелякано шепотiв вiн.

– Сидiть тихо! – спокiйно сказала дiвчина.

– Але вони вб’ють нас! Страшно вб’ють! Вони катують офiцерiв, а жiнок гвалтують! Вони нелюди! Треба щось робити!

– Єдине, що ви можете зараз зробити, це помовчати, – несподiвано зло вiдповiла Мiра, якiй набрид вже корнетiв плач.

Бандити мiж тим наздогнали потяг. Першим мчав на здоровезному конi по пояс голий велетень, що тримав у руках обушок, та не простий, а вiдразу з трьома шипастими гирями. Гилив тим обушком вiкна вагонiв. У розбитi вiкна прямо з коней стрибали бандити. І вiдразу починали грабувати та вбивати. Пострiли, зойки, крики.

– Мiро, не можна так сидiти! Мiро! – закричав корнет. У цей час потяг почав рiзко гальмувати, бо «вовчики» захопили паровоз.