Одного разу на Дикому Сході

– Так то у попiвський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комунiстичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революцii, за молоду республiку, то навiть краще, що вбивав ворогiв! Обов’язково в комунiстичний рай потрапиш, де з хлiбом сiллю зустрiчатиме тебе сама Роза Люксембург, славетна революцiонерка!

Поки Єрофеев агiтував, Чет збирав у вбитих дезертирiв гвинтiвки i торби зi здобиччю. І коней збирав, в’язав у ряд. Єрофеев iз сумом на нього подивився.

– Може, таки передумаеш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе i для мене! Хiба можна осторонь бути, коли революцiя? Це ж раз у життi трапляеться! Якщо пощастить! Ходiмо з нами, Чете, ходiмо!

– Нi.

Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революцiя.

Чет застрибнув на коня та поiхав геть.

– Так i не пiшов до нас служити! Не зрозумiв вiн революцiю, не вiдчув, – зiтхнув Єрофеев. – Хоча ж кому, як не йому, ii вiдчувати! Сиротi селянськiй! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважае революцiю серцем вiдчути.

– Ти ж кажеш, що селянин? – не зрозумiв Лiберман.

– Ну воно як, його мати, з селянськоi родини, покриткою була. Тобто завагiтнiла без шлюбу. Як ото живiт вирiс, ii батьки з хати вигнали. Ледь не пiд тином народжувала, по чужих хатах жила, потiм захворiла та померла. Дитину чужi люди пiдiбрали, виростили. Але казали, що батько його – офiцер, дiвчину спокусив, а потiм покинув. То, може, ота кров панська i не дае Чету вiдчути революцiю? Хоча iнший, навпаки, бiлих би не любив, бо через офiцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а вiн на хуторi засiв.

Нецiкаве йому анi майбутне свiтле, анi всесвiтня справедливiсть!

– А як у полку опинився? – спитав Лiберман.

– Та як. Мобiлiзацiю коли проводили, то всiх загрiбали, хто мiг рушницю тримати. Ну i його. Я сам особисто поiхав, щоб вiн дурниць не наробив, – пояснив Єрофеев. Вiн добре пам’ятав, як все було.

Хату в полi оточили кiлька десяткiв солдатiв, якi поховалися, хто за деревами, хто за сараем, i чекали.

Єрофеев пiд’iхав до ворiт, коня там залишив, зайшов у двiр. З хати Чет вийшов, при зброi. Єрофееву соромно було в очi товаришу дивитися, але що комполку мiг зробити, коли наказ про загальну мобiлiзацiю?

– Привiт, Чете.

– Привiт, Андрiю. Чи в гостi приiхав? – спитав Чет i посмiхнувся. – І не сам, дивлюся.

– Не в гостi, Чете, у справах. Мобiлiзацiя в нас. Забираемо тебе до армii.

– Ох, Андрiю, наслужився я в армii.