Автохтони

Вiн похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличцi (чому Гайдар?) i думав, що напише в них на форумi всiлякi прикростi. Так iм i треба.

Задумалася, почухала плече носом. Вiн проти волi замилувався – не кожен так може.

– Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне.

Вiн уявив, як сидить на лiжку в самiсiньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери.

– Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведiть.

Вiкно пред’являло пiкселi бурих i зеленуватих черепичних дахiв, обсиджених тарiлочками супутникових антен.

– Муляри вже закiнчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостоi. Вона вам не заважатиме.

Вона встигла розмалювати лише одну стiну: суворий чоловiк, погрожуючи гiгантською логарифмiчною лiнiйкою, обiймав жiнку, яка випускала опасистого голуба.

Радянське стае модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною.

– Ну ось, – радiсно сказала чергувальниця, – файна кiмната, еге ж?

Чоловiк iз логарифмiчною лiнiйкою покосився на нього з докором.

– Поснiдати де можна? У вас?

– Ой, нi, в нас же ремонт. У «Криницi» можна. Як вийдете, вiдразу праворуч. Вони рано вiдчиняються. В них омлет. І запiканка. І сирники з варенням. І недорого.

Вона була зовсiм юна, а молодим завжди хочеться iсти.

Вiн похитав головою, розкрив сумку i почав розкладати речi на лiжку, поруч iз пласкою гiркою постiльноi бiлизни, яка пахла пранням.

* * *

Полив’янi горщики, грубi нефарбованi балки… Безодня смаку.

Жiнка за стiйкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього i крадькома позiхнула.

– Як завжди?

Вона не посмiхалася, але здавалося, що посмiхаеться. Тiльки приховано. Таемно. Лише до нього.

Вiд подумав про яечню i вiдкинув цю думку. Замовив сирну запiканку та каву.

– Хочете, бальзаму наллю? До кави? Бонусом. Бо щось прохолодно.

– Напевно, – сказав вiн. – Напевно, що так. Дякую.

Мокрий снiг за вiкном надавав затишку байдужому харчовому простору.

На календарi в неi за спиною два кошеняти гралися клубочком шерстi. Календарi з кошенятами популярнiшi вiд календарiв з немовлятами. Не всi люблять дитинчат, а кошенят – всi. До того ж дитину й зурочити недовго. Не варто на неi дивитися чужим людям. А над кошенятками можна розчулюватися скiльки заманеться. Життя кошеняти, врештi-решт, нiц не варте.

Вiн забрав тацю i влаштувався за столиком бiля вiкна.