Автохтони

 – Там усе цiнне розтягли ще в дев’яностi. А що не розтягли, те згноiли. У них трубу прорвало. Менi Воробкевич казав. О, зачекайте! Воробкевич, точно. Вiн на кшталт мене, Воробкевич. Збирач. Хранитель. Ну звiсно, це вам до Воробкевича треба.

– Спасибi. Щиро вдячний. Я можу послатися на вас?

– Так. Певна рiч. Я сам до нього зателефоную. Вiдрекомендую.

– О, звiсно! Це ще краще. Це просто чудово.

Вiкно вiтальнi виходило у вузький двiр-колодязь, абсолютно темний. Тут що, крiм Шпета, нiхто не живе?

– Я вiддав театру все життя, – сказав Шпет, – усе життя.

Зараз працюю над мемуарами.

Напевно, треба попросити у Шпета почитати мемуари. Шпет, звiсно, не дасть. Їх, скорiше за все, й немае, мемуарiв, так, начерки. А раптом е i раптом дасть? Доведеться ж читати. Вiн приблизно уявляв собi, якими можуть бути мемуари Шпета.

– Це дуже цiкаво, – сказав вiн поспiхом. – Дуже. Але я вузький спецiалiст. Авангард – це цiлий… континент. Континент! Не можу дозволити собi вiдволiкатися.

– Приемно, що залишилися небайдужi люди.

 – Шпет зiтхнув i, показово крекчучи, випростався. – Може, чаю?

Що буде доречнiшим, погодитися чи вiдмовитися? У Шпета, певно, i чаю нiякого немае, так, пакетики. Шпет, мабуть, чаю вдома взагалi не п’е, а спускаеться вниз, до кав’ярнi чи кондитерськоi. Або до кав’ярнi-кондитерськоi.

– Нi, дякую вам. Я, знаете, втомився з дороги.

Шпет зiтхнув iз вiдчутним полегшенням. Вiн вгадав. Нiякого чаю у Шпета не було. І до кухнi, напевно, Шпет гостей не пускае. У самотнiх чоловiкiв на кухнi або дуже чисто, або дуже брудно – в будь-якому разi стороннiх не толерують.

А Шпет – точно самотнiй, на вiшаку в передпокоi вiн бачив лише одне пальто. Лише Шпетове пальто, нiчого бiльше.

Шпет в атласному своему халатi застиг iз оксамитовим альбомом, притиснутим до грудей. У тьмяному електричному свiтлi висохлi квiти у вазах здавалися живими.

– Але чому? – раптом сказав Шпет. – Чому вiн погодився, Претор? І що з того, що Знак! Адже безвiснi аматори, авантюристи…

– Чому погодився? Тому, що золотий вiк скiнчився.

Раптово. І все, чим жив Претор, стало нiкому не потрiбним. Мотлохом, який треба скинути з корабля сучасностi. Адже Претор для Марiiнки ставив. Павлова, Ксешинська… Цi хлопцi йому обiцяли високе мистецтво, розумiете? І надурили.

– Вiн що, не розумiв, що ставить?

– Вiн думав, що ставить високу римську трагедiю. Адже це могла би бути видатна вистава. Вона ж, власне кажучи, про стосунки порядноi людини з владою.