Автохтони

Наче передбачалося, що до Шпета на уклiн – за досвiдом i знаннями – ходитимуть натовпи шанобливих учнiв, i Шпет заздалегiдь потурбувався, щоби вони не псували паркет. А на породистих ступнях Шпета красувалися чорнi оксамитовi пантофлi з бiлим нерозбiрливим вензелем. І бiлi шкарпетки. Хто тепер ходить у бiлих шкарпетках? Ще й вдома?

– Я займаюся старим авангардом. Зокрема, групою «Дiамантовий витязь». Була тут у двадцятi така…

– На якiй пiдставi? – запитав Шпет суворо.

Шпет боявся конкуренцii. Або мисливцiв за архiвами.

– Канадцi дали грант. Нам от не цiкаво, а iм цiкаво.

Самотня лампочка на стелi настирливо бринiла, треба б пiдкрутити ii щiльнiше або помiняти, але ж Шпет старий, йому важко лiзти вгору.

Шпет поклiпав очима у такт спазмам нитки розжарення, потiм сказав:

– Капцi одягнiть, – повернувся i, не обертаючись, пройшов коридором.

Вiн машинально зазначив, що Шпет каже «одягнiть». Лiнгвiстично охайний Шпет.

Коли вiн, давши раду капцям, увiйшов до вiтальнi, Шпет, мальовниче зчепивши долонi пiд пiдборiддям, уже сидiв за круглим столом, прикритим плюшевим багряним обрусом.

– Нiколи не чув про «Дiамантового витязя», – сказав Шпет.

Крученi роги достатку на шпалерах вивергали квiтковi букети, колись пурпуровi, iз золотим витиском, а тепер вигорiлi, блiдi… важкi фiранки, портрети примадонн, театральнi програмки, вiяла, секретер з iнкрустацiями, книжкова шафа зi скляними дверцятами, зсередини запнутими завiсочками.

– Така група. Маловiдома. Вони в двадцять другому ставили тут одноактну оперу «Смерть Петронiя».

– Цiкаво. – Шпет схилив голову набiк. – Чому я про це… Хоча зачекайте. Двадцять другий? Десь у мене тут був двадцять другий…

Шпет iз кректанням пiдвiвся. Кректав Шпет так, нiби цього вимагав малюнок ролi – старий поцiновувач витончених мистецтв, хранитель i збирач, до якого звернувся по допомогу молодий необiзнаний ентузiаст.

Не якiсь там теки з поворозочками. Плюш, оксамит, литi накладки. І напевне, напевне картоннi аркушi кольору кави з молоком перекладенi тонким цигарковим папером. Вiн дивився в сутулу спину Шпета, який з енергiею тер’ера рився в цiй купi мотлоху.

– Ось вiн, двадцять другий! – Шпет ледве втримував зелений з ритого оксамиту альбом. – Тодi, так, вирувало все.