Автохтони

– А як ви здогадалися, що я приiжджий?

– Кожного ранку, – сказав старий, – буквально кожного ранку тут сiдають однi й тi самi люди. Я iх знаю. А вас – нi. До того ж у вас немае парасольки. В мене теж немае, але менi можна. Я виходжу, коли цей гидкий мокрий снiг вже припиняеться. Але тi, кому вранцi на роботу, обов’язково ходять iз парасолькою. З маленькою чорною складаною парасолькою.

На мармурових облавках порожнього фонтана сидiли голуби, блiдi, гладенькi; вiн спочатку подумав, що це прикраси, але потiм один iз них ворухнувся.

– Я мiг перечекати негоду в кав’ярнi. Я, власне, так i зробив.

– Ось я i кажу, приiжджий. Якби жили тут, у вас була б iз собою парасолька i не довелося б перечiкувати негоду в кав’ярнi.

Вiн пiдвiвся iз сидiння, яке було приемно нагрiте його власним задом.

– Радий був познайомитися, мiстере Холмс, – сказав вiн i попрямував до виходу.

* * *

Оперний театр був схожий на торт. Заяложена метафора, так-так, вiн знае. Кремовi вежки, безешнi ляпанцi муз та амурiв.

Щоправда, торт зазвичай мовчить, а тут стiни розпирала музика, бравурна та причеплива. Нiхто, ну буквально нiхто не може зрiвнятися з Матильдою моею. Лiтнiй поважний вахтер трохи пiдвiвся. Вiн уже був зiбрався дiстати посвiдчення – було в нього одне гарне посвiдчення, однак вахтер кивнув i з гiднiстю, проте голосно, перекриваючи уславлення незрiвнянноi Матильди, сказав:

– Вiтольд Олегович там, у залi.

Дзеркальний двiйник сходив йому назустрiч, а потiм зник, бо дзеркало залишилося за спиною, втiм, вiдразу ж грюкнули бiчнi дверi й на майданчик вискочив хтось iз моторошною пташиною головою.

– Я так не можу! – сказав монстр.

Маска закривала верхню частину обличчя, i було видно, що в монстра ображенi губи та драглистi щоки лiтньоi людини.

– У нiй неможливо спiвати! Я йому казав, це ж… зовсiм iнакше резонуе, та й… я повiтря не можу набрати нормально, цей мерзенний дзьоб! Мерзенний! А вiн ще вимагае, щоб ми в цьому ходили весь час, звикали. Як взагалi до цього можна звикнути? Я йому що, хлопчисько?

– У комедii дель арте, – сказав вiн, – грали в масках.

І нiчого.

– Змовилися всi, чи що? – Монстр широким жестом зсунув маску на потилицю – чорний блискучий дзьоб тепер стирчав над його головою, наче рiг жука-носорога. – Дель арте, дель арте… Ви самi спiвати в масцi пробували?

У монстра були стражденнi очi з припухлими нижнiми повiками.

– Леонiде, ну досить клеiти дурня, повернися.

Цей був енергiйний, у джинсах i замшевому пiджаку.