Автохтони

Буфетниця розкрила покетбука в яскравiй обкладинцi та заглибилася у читання, але, перехопивши його погляд, пiдвела голову. Я не посмiхаюся тобi тiльки тому, що ти можеш подумати, що це входить у сервiс, а я не хочу, щоб ти так думав, здавалося б, говорило ii обличчя.

– Смачно?

Брукiвкою прогуркотiв фургончик, вичавлюючи снiгову кашу на вузенький низенький тротуар. На рожевому боцi строкатiла реклама молочних продуктiв, вiн не розiбрав назви. Жалюзi в будинку навпроти злетiли вгору, вiдкривши вiтрину сувенiрноi крамницi.

– Дякую, дуже смачно.

Запiканка була iз цукатами i щедро политою збитими вершками.

– Заходьте ще. – Вона нарештi посмiхнулася.

Буденна привiтнiсть, це нiчого не означае. Просто iх тут добре муштрують.

– Дякую. До речi… як ви гадаете, що таке «вертiго»?

– Щось, що можна вертiти? – Спокiйнi сiрi очi вивчали його обличчя, i, вже впевненiше, вона сказала: – Запаморочення?

Вiн кивнув i вийшов iз неприемним вiдчуттям, що вона, намагаючись догодити, прочитала його думки.

Входячи, пасажири вiталися з кондукторкою. Вiн протер долонею скло, саме вчасно, щоб побачити, як бiля мокроi огорожi ринку декiлька фургончикiв вивантажують квiти, оберемки квiтiв. Товсте зелене листя, вiдвалюючись, мокло в пiдталому снiгу. Ще одна площа, спорожнiлi фонтани, сiрi будиночки з лiпниною, клопiтливi люди розставляють мокрi вiдра, знову квiти, багрянi, жовтi, бузковi на сiрiй брукiвцi…

– І як вам у нас?

Голомозому сумному чоловiчковi з великим носом i плямистою рукою на рукоятцi масивноi тростини навiть не довелося нахилятися, такий вiн був маленький.

– Нi-нi, там, позаду, вiльно, – вiв далi чоловiчок iз поспiхом, бачачи, що вiн мае намiр звiльните сидiння. – Просто iнодi хочеться поговорити, знаете. Я-от саме позаду i примощуся.

Чоловiчок зник iз поля зору, але вiдразу ж, влаштувавшись позаду, постукав по плечу, привертаючи до себе увагу. Вiн напружився – не любив чужих доторкiв.

– Нiчого, – сказав вiн. – Колоритно.

– Ринок, Собор, Театр, Старий Ринок… Це зупинки так називаються.

– У архiтектора померла вiд чахотки донька, – припустив вiн.

– Припустимо, у власника. А архiтектор…

– Був ii нареченим.

– Це ж треба, – здивувався старий. – Ви таки читали путiвник!

– Нi. Просто здогадався.

Вiн покрадьки поглянув на годинник – у чужому мiстi час завжди тягнеться повiльно.