Сто днів. Левіафан (збірник)

Так, солдатам, тим дивовижним воiнам французькоi краiни, був властивий запах народу; так пахла сама вiрнiсть, солдатська вiрнiсть: потом, тютюном, кров’ю i оцтом. Цiлуючи одного солдата, iмператор цiлував та обiймав увесь народ, удихав його запах, запах усiеi своеi Великоi армii, всiх полеглих i тих, хто вижив. Тим часом народовi, що бачив, як довгов’язий, худий i кiстлявий унтер-офiцер обiймае i немов захищае опасисте й куце тiло iмператора, здавалося, нiби вiн увесь стоiть там в обiймах iмператора, нiби вiн сам обiймае iмператора.

Сльози наповнили очi глядачiв, i вони хрипкими голосами заревiли: «Хай живе iмператор!» Бажання плакати здушило iхнi радiснi горлянки. Імператор опустив руки. Ветеран вiдступив на три кроки назад i виструнчився. Пiд його кущавими, пишними бровами свiтилися маленькi чорнi очi – вiдданi й небезпечнi вогники вiрностi.

– Де ти воював? – запитав iмператор.

– Мiй iмператоре, пiд Йеною, Аустерлiцом, Ейлау, Москвою, – вiдповiв унтер-офiцер.

– Як тебе звуть? – запитав iмператор.

– П’ер-Антуан Лавернуаль! – прогримiв унтер-офiцер.

– Я дякую вам, – проказав iмператор гучним голосом, тож його мали чути всi, – лейтенанте П’ере-Антуане Лавернуалю!

Новий лейтенант знову виструнчився. Вiдступив ще на крок назад, пiдняв свою худу смагляву руку, помахав нею, мов прапором, i вигукнув здушеним голосом: «Хай живе iмператор!» Знову став у шерегу товаришiв, звiдки його витягнув iмператор, i пiвголосом розповiдав усiм, хто зiбрався навколо:

– Ви тiльки подумайте, вiн одразу впiзнав мене! Ти, мiй любий Лавернуалю, сказав вiн, був пiд Єною, Аустерлiцом, Ейлау i Москвою! Ти ще не маеш нiякоi вiдзнаки.

Ти матимеш ii. Я призначаю тебе лейтенантом.

– Вiн знае нас усiх, – проказав один з унтер-офiцерiв.

– Вiн не забув нiкого! – додав другий.

– Вiн упiзнав його, – шепотiли десятки солдатiв. – Вiн знав його прiзвище. Знав навiть обидва iменi. П’ере-Антуане Лавернуалю, сказав вiн, я знаю тебе.

Імператор тим часом знову сiв на коня. Лавернуаль, думав вiн, бiдолашний довгов’язий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха i, видимий усiм, пiдвiвшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розумiли серед гуркоту гармат:

– Паризький народе! – вигукнув вiн. – Хай живе Францiя!

Імператор повернув коня. Всi ринули йому вслiд – i вiдокремили його, сяйливого коня i сiрий плащ вiд iмператорського почту.