Сто днів. Левіафан (збірник)

– Моi друзi, – почав iмператор, – товаришi моiх битв i перемог, свiдки мого щастя i нещастя…

Кiнь нашорошив вуха i ворушив тихенько переднiм копитом у такт словам iмператора.

Сонце стояло опiвднi, свiтило молодо й лагiдно.

Імператор насадив на голову капелюха i спiшився.

IX

Пiдiйшов до людей. Їхня любов пiдступила до нього з iхнiм вiддихом, потужно променилася з iхнiх облич, як сьогоднi сонце з небес, i йому раптом здалося, нiби так буде завжди. Тiеi митi iмператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретiв, на тарiлках i ножах, на стiнах кiмнат, – уже як мiф i ще живого.

Довгi мiсяцi у вигнаннi iмператор тужив за цим народом. То був народ Францii, тож вiн знав його. Народ блискавично був готовий i любити, i ненавидiти. Був святковий i глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, вiн був гордий у злиднях, великодушний у щастi, довiрливий i легковажний у перемозi, озлоблений i мстивий серед лиха, грайливий i дитинний пiд час миру, нещадний i нездоланний у битвi, швидко розчаровувався, був водночас довiрливий i недовiрливий, забудькуватий i схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до сп’янiння i неодмiнно залюблений у помiркованiсть.

Це був народ галлiв, народ Францii. Отож вiн любив iмператора.

Імператор уже не вiдчував недовiри. Люди обступили його. Кричали поблизу вiд нього: «Хай живе iмператор!» – коли вiн стояв помiж них, серед них, i здавалося, нiби люди, поки вiн стоiть серед них, прагнули довести йому: вони теж нiколи не забували, що вiн iхнiй iмператор.

Вiн був iхнiм сином i iхнiм iмператором.

Імператор обняв одного лiтнього унтер-офiцера. Той чоловiк мав похмуре, жовтувате, смiливе кiстляве обличчя, шпакуватi, обвислi й ретельно розчесанi вуса, був вищий вiд iмператора на цiлу голову, i, поки вони стояли обнявшись, здавалося, нiби iмператор вiддався пiд захист худого i кiстлявого ветерана. Унтер-офiцер схилив голову лiворуч, а оскiльки йому перешкоджали i власний зрiст та незграбнiсть, i невисока та опасиста постать iмператора, цей рух видавався трохи смiховинним, але дав змогу iмператоровi поцiлувати його в праву щоку.

Імператор вiдчув запах жовтуватоi шкiри, гострого оцту, яким ветеран змастив свiжопоголенi щоки, поту, що крапелинками спадав йому з чола, а також тютюну, яким тхнуло з його рота. Раптом увесь народ став iмператоровi близьким i рiдним.