Два сини

Два сини

Вовчок Марко

Марко Вовчок

ДВА СИНИ

М. О. Максимовичу

I

Чоловiк умер, двое дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своiх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала – усе попродала. Важко нам, убогим, свое добро збувати, що воно в нас кров’ю обкипiло!

Збула… Клопочуся, бiдкаюся – з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись…

А дiтки ростуть, уже й в’ються коло мене i щебечуть – моi соловейки.

II

Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий.

Було, за день добре менi впечеться своею пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький.

А що вже Василько, – тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.

Андрiйко село оббiжить, – вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипаеться або зiлля всякi вишукуе; розкопуе щось – робачка вигребе або метелика вловить, – дивиться, думае… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться.

А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухаеться до чого.

– Що се задумався, сину? – спитаю.

– Який сей свiт великий, нене!

Ще хлоп’ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтае, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю – усе вiн тее знав.

– Се йому так бог дав! – було менi кажуть люди. – Не хайте його, – се йому так бог дав!

III

Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, – заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую iм i про те, i про друге – толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучае; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхае, i зiтха. «Пустiть вже, мамо!» – проситься. А скоро пустив, – чого не загадае! I гомонить, i пустуе, поки й сон зможе.

А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся – не спить Василько мiй.

– Сину! Чому ти не спиш?

– Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

– Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, – кажу йому, – спи!

Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочаеться.

Конец ознакомительного фрагмента.