Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

Управо мимо хатки звивався шлях у мiсто – i який же тихий та пустий цей шлях мимо удовиноi хатки i як же вiн, що ближче до мiста, усе люднiш та грюкотнiш порошить i гурчить, а тамечки – таменьки, де вiн вбiга на гору та де вже улицi будинкiв купами на нього приступають, який же вiн гучний, та людний, та порохний!

Той самий шлях звивавсь улiво по луцi м’якiй та зеленiй та й звивавсь з очей геть все по тiй же луцi м’якенькiй. Вiд хатки узенька стежечка перехрещувала сей шлях i бiгла до самого синього Днiпра.

I певно, що кожний, кому лучалося мимо iхати та хатку удовину бачити, то, певно, собi думав: що то за малесечка хатиночка стоiть, як вона у землю увiйшла й покривилася; як вiконечка скосилися й як дашок убравсь у мох зелений i в сивий. I не огороджена хатинка, i нема сiней анi комори, нема садочка анi города коло неi, тiльки стара тиха груша з зломленою верховиною. I дiтей округи скiльки! А коли б же хто звернув iз шляху й уступив у хатку, зобачив би той, що яка хатка миленька, яково людей у хатцi живе, а зовсiм вона порожня сливе.

Нiчого нема, опрiч лавочок та узенькоi полочки, де стояла миска з ложками. Пiч потрiскалася й осiла; на припiчку перевернений горщик, два кiлочка у стiнi, що на iх нiчого не висить; стiл iз розколиною упродовж посерединi, що на ньому нiчого не стоiть; у куточку iконка з гладженим ликом, що повита сухими й свiжими квiтками. А коли б хто спитав дiточок: де вашi сорочечки? де ваша одежинка? – дiтки тому покажуть, що iх сорочечки сохнуть он тамечки на березi, а iншоi одежинки в iх нема. А зимою? А у холод, у морози? Зима, холод, мороз! Отее негарний час! Тiльки вiн почина надходити, мати гiрш плаче та усе перепитуеться: «Як то ми перебудемо? Як же то ми перебудемо?» I нудно такеньки завсiди перебувати холод, треба сидiти на печi, пiджавши ноги, а коли вибiгти на луку та потанцювати по снiгу, то хутенько, наче опарений, вкинешся в хатку на пiч i знову сидiти, пiджавши ноги. Iграшка у докучну або там яка друга – докучить i обридне, ще тiльки малую Галю трохи тiшить i смiшить, а всiх гнiва та сердить; знакома казка про Iвася нiкого не поруша – тiльки малую Галю трохи. День такий в бога коротенький, прудко вечiр наступае, й у хатцi темно робиться. I сидять вони у темнотi на печi, дожидають матiр з поденщини i мовчать, тiльки часом Галя пожахнеться й пошептом питае: «Що ж як кава прийде?» – «Не прийде», – одказують iй усi. «А як вовк присуне?» – шепче знов Галя.