Реквієм для Рози

Та хiба ми знаемо всiх вiртуозiв чорного пера, всiх потаемних вбивць, якi чинять пiдлiсть по-тихому? Ось де грiхи пiдвладнi одному Господу!

Але так я думав колись, iнодi думаю й зараз, а тодi, коли дружина зiзналась, я забув про справжнi грiхи, i менi здавалося, що небо гахнуло мене по самiсiнькiй макiвцi чорною хмарою, яка зiрвалася, бо за мить обернулася на каменюку. Отож камiння давило в грудях i падало на голову одночасно. Треба було негайно розрiдити внутрiшню й зовнiшню субстанцii, щоб не вiдчувати себе розчавленим заживо.

Я розрiдив. Мiй довготелесий i вiчно нетверезий друг до гробу Стас дав менi прихисток у своiй однокiмнатнiй печерi, яку за тиждень ми успiшно перепрофiлювали на склад склотари. Тодi добре пилося вдвох.

Я приходив до нього з двома пляшками дефiцитного пiйла, яке робилося з соснових вiдходiв i якоiсь поганоi нафти, а носило благородну назву «Пшенична», i ми розпочинали iнтелiгентне застiлля з iнтелектуальними дебатами, яке продовжував i завершував самогон Стасовоi сусiдки.

Ми плавно переходили в дикий запiй, головне завдання якого – чим завгодно, аби напитися.

– Слухай, Іване, – починав свiй нескiнченний монолог Стас, – коли я вчився на факультетi… Нi, тодi я воював у Афганi… У нас була класна вiвчарка, але та сука любила горiлку. Ти не повiриш, тут самим не вистачае, а вона тiльки почуе, що десь запахло, вже тут як тут, i такi вихиляси хвостом крутить, так скиглить, що не пригостити ту п’яницю просто неможливо – душа лусне вiд спiвчуття. Я не знаю, яка наволоч привчила тварину до оковитоi…

Я вже сто рокiв не зустрiчав Стаса на вулицях Киева, по яких вiн ранiше тинявся без дiла, i не наштовхнутися на нього – могло означати тiльки те, про що вголос важко казати.

Менi не хотiлось вiрити, що з ним трапилося найгiрше, хоча те трапляеться з усiма. Колись трапиться й зi мною, i, може, хтось тодi теж подумае, що не бачив мене сто рокiв. І вже нiколи не побачить.

Стас говорив багато й iнодi змiстовно, але частiше про себе любого, його монологи були схожi на броунiвський рух, та про що б не йшлося, все закiнчувалося розповiддю, як один доктор фiлологiчних наук колись у своiх мемуарах згадав свого учня, тобто Стаса, i тепер та книга лежить ось де, на столi.

І йому начхати, що поряд на газетi – кишки з оселедця й цибулина кружальцями, бо настiльна книга – це та книга, яка завжди пiд рукою, а той абзац, у котрому – чорним по бiлому – прiзвище, пiдкреслено жирною лiнiею, i сторiнка закладена закладкою.