Аргідава

Слууухай, а що це в тебе з обличчям?

– А що? – йой! – Маруся згадала, що вийшла кудлата, вii… та немае, як iй здаеться, у неi жодних вiй, так, сама назва, щiтка облiзла. Пiсля прибирання навiть не вмилася, так i вибiгла, як дурепа якась, в чому була, на перший поклик першого ж незнайомця, забувши, чого навчали батьки та школа. Мама ii, Оленка, якось привезла з Голландii олiвець. З тих, що в школi роздають дiтям. На олiвцi було написано: «Say no to stranger» (Не розмовляй iз незнайомцем), але хто ж маму слухае в дев’ятнадцять рокiв?

– У мене на обличчi? Де? – Маруся тильним боком долонi заходилася витирати щоку.

– Нi, на носi в тебе, тут, – Гнат тицьнув вказiвним пальцем собi в нiс. – На перенiссi. Що це? В клубi побилася? По деревах лазила? Котопес Луша дряпнула?

– Ну, ти й скажеш таке! – Вона знову полегшено зайшлася смiхом, Гнат iз задоволенням загиготiв i собi. – Книга впала. З полицi. Уявляеш? Просто на перенiсся. Ребром. Важка. Альбом iз репродукцiями. Малi голландцi.

– О! Добре, що малi, а не великi.

Обидвое знову з готовнiстю зареготали.

– Боже мiй, як я люблю смiятися. Вiд цього в мене частенько неприемностi. Якщо раптом смiшно стае на парi або, як тато часто застерiгае: «Не смiй смiятися в ута… уста… установах» (ох!), – витираючи сльози, зiзналася Маруся.

– І я теж такий смiшливий! – у вiдповiдь зiзнався Гнат i заразливо посмiхнувся.

Гнат iржав безпардонно, радiсно й оглушливо, закинувши голову до неба, на очах у всiеi маленькоi вулички, дуже симпатичний, щиро кажучи, навiть вродливий.

– Та годi тобi! А хочеш правду? Це було ще взимку. Я хворiла на грип, такi сни були страшнi, боялася спати, ну… хотiла одну книгу з шафи дiстати, але слабка була i не втримала. Такий гуркiт був. Нiс синiй взагалi. Соромилася потiм з дому вийти.

Вiдсмiялися пiсля реплiки про «великих голландцiв», Маруся, чомусь одразу зметикувавши, що Гнат у курсi, що за голландцi, що за альбом, оцiнила, що вiн також не переймаеться розтлумаченням, певний, що Маруся зрозумiе його жарт.

– То ви, матiнко, може, i книги читаете? – з пiдвиванням, театрально заламавши руки, басом проказав Гнат.

– Читаю-читаю, батечку, аякжеж! – кисленько пропищала Маруся гидким голоском i присiла в кнiксенi.

– А вiршi? – серйозно зазирнув вiн у вiчi. – Любиш?

– Любиш, – згодилася Маруся.