Аргідава

Вона подумала, що це Олежик повернувся, як завжди, щось забув, прочинила дверi, насуплена, мовляв, я тут уся в трудах, а деякi… А бiля входу стояв юнак! І який юнак! Стояв, притулившись боком до стiни, руки в кишенях джинсiв, схилена до плеча голова, чудовоi бездоганноi форми голова, розумнi веселi очi та пречудова радiсна посмiшка. Просто здивування суцiльне, а не хлопець чомусь завiтав до iхнього дому. Чи то дверима помилився? Що йому треба?

– Ну? – привiталася Маруся.

– Емм… Ви… – знiтився юнак.

Тiеi ж митi до передпокою вибiгла Марусина багатолапа, багатолика, завжди радiсна подруженцiя Луша, красуня-хаскi, срiбляста бешкетниця з блакитними очима в чорнiй оправi.

Вилетiла i гайда витанцьовувати навколо Марусi свiй звичний танець iз миготiнням потужних лап, пухнастих хвостiв, розкритоi в посмiшцi пащi, ох, дзига, любов загальна Луша. Заходилася тупцювати i пiдвивати, мовляв, випусти мене, пропусти, я хочу туди, на волю, подивитися, налякати когось, поганяти котiв, придушити парочку курчат i присунути додому втомленою, сповненою вражень. О, а це хто такий тут стоiть, пахне лiтом, сонцем, вулицею, ще… ще… хорошим пахне, друг, друг, це друг!

– Зайди, – звелiла Маруся парубковi, – а то собака вибiжить i втече. Ми вже виплачували сусiдам за якихось рiдкiсних курей, котрих вона придушила.

– На смерть?

– Практично! Вона ж мисливець. Придушила i виклала тушки рiвненько рядочком бiля порога. А потiм всiлася хвалькувато поряд, щоб ii похвалили. Ледь не прибили дурепу таку.

Бiгла додому з пiдiбганим хвостом.

– Он як? Га, собако? Було таке? Що тут про тебе говорять? Хiба це про тебе, собако? – Хлопець заусмiхався, нахилившись до Лушi.

Луна Квiн Амор, у просторiччi Луша, сiла, вирячилася ясними, майже бiлими на тлi чорноi облямiвки очима на хлопця, поводила вухами, покрутила довбешкою з боку в бiк i видала свiй цирковий номер, тобто цiлком по-людськи вимовила:

– Айлав’юмаааха.

– Що? – здивувався юнак. – Що вiн сказав?

– Це вона. Дiвчинка. Луша. Тато подарував ii менi i навчив говорити: «I love you, Masha».

– Ааа, клас! Дякую, Лушо, тепер я знаю, як звуть твою господиню! – Юнак знову широко посмiхнувся i став iще чарiвнiшим.

Почувши свое iм’я, Лушка ввiчливо i трохи навiть знiчено, сором’язливо вiдвернувши морду, подала велетенську потужну лапу. От же ж собака! Вмiе справити враження. Хлопець не стушувався, взяв лапу, потис, куртуазно вклонившись:

– А я – Гнат.

– Айлав’ю, – коротко вiдповiла Луша.