В очікуванні кінця світу

Прекрасне вiдчуття, я вважаю, попри те, що я жахливо боюся лiтати i весь полiт практично сама, одна-едина в цiлому салонi, тримаю лiтак у повiтрi за ручку свого крiсла, сама! Добровiльно i безоплатно. А решта пасажирiв сплять, iдять, випивають. І нiхто не знае, як я в цей час труджуся для нашого спiльного благополуччя. Якби моя воля, я б стояла за спиною в льотчика i давала вказiвки: «Вперед дивися! Не вiдволiкайся! Зменш швидкiсть! Не озирайся! Не розмовляй! Яку тобi каву?! За штурвал тримайся!»

Коли ми iздили машиною, а надто на великi вiдстанi, i я ось так починала керувати, мiй чоловiк змовкав, iхав спершу мовчки, тiльки скрипiв зубами, а потiм не витримував, виiжджав на узбiччя, зупиняв авто, обходив його, вiдчиняв дверi з мого боку i казав: «Виходь, жiнко! Іди, сiдай за кермо! Веди машину! Якщо ти така грамотна.

А я поряд посиджу, покомандую!»

Але я не про це. Ось лiтак, коли вiн пронизуе хмари, i раптом з’являеться сонце, а внизу залишаеться понура брудна пiна. А поряд iз тобою яскраве лiтне сине небо.

Ось це Люда Попова неодмiнно мала побачити. Проте не побачила.

Коли я прийшла до неi, до Люди Поповоi, в гостi вперше, вона завела мене у дальню кiмнату, захаращену, не житлову – вони тiльки-но в’iхали в ту квартиру i ще не розiбрали мотлоху, залишеного попереднiми господарями, – Люда завела мене в ту кiмнату i сказала: зараз я тобi покажу щось… І звiдкись, пiсля довгого шарудiння пакувальним папером, раптом дiстала чудернацьку, дуже важку темно-синю коробку.

Ми змахнули з неi пилюку i вiдкрили ii. То був старовинний патефон. Люда поставила на диск товсту чорну платiвку, накрутила ручку, потiм дбайливо опустила на платiвку голку – сухий шерхiт, томливий довгий програш, такий гарний i… Як же менi хотiлося тодi, щоб ця музика звучала i звучала:

Когда утро рассыпает золото,

Когда ветер напевает молодо,

Как хорошо вдвоем с тобою там,

Где ждет нас море синее, широкий простор.

Когда вечер затушует линии,

Когда тени затанцуют синие,

Как хорошо вдвоем с тобою там,

Где небо видит линии черных гор.

Мне легко с тобой, подруга родная моя.

Мне легко, и жизни радуюсь я тогда,

Как мальчик.

Когда вечер затушует линии,

Когда тени затанцуют синие,

Как хорошо вдвоем с тобою там,

Где небо видит линии черных гор.

Менi так полюбилася ця солодкава пiсенька з единоi в Людиному домi платiвки, що я попросила маму купити менi таку ж саму.