40 днів Муса-Дага

Але що було робити такому службовцю? Йому суворо наказали до певноi години доправити це людське стадо в певне мiсце. Вiн усiм серцем розумiе матiр, котра виючи кидаеться на дорогу i нiгтями дряпае землю, намагаеться витягти свое мертве дитя з канави. Жоднi вмовляння не допомагають. Минають хвилини за хвилинами, а до кiнцевого пункту ще дванадцять кiлометрiв.

Колона зупинилася. Спотворенi обличчя. Тисячоустий божевiльний гул.

Чому ж ця людська маса, як би вона не ослабла, не накинеться на цього конвоiра i його поплiчникiв, не роззброiть iх i не роздере на клаптi? Жандарми мали б боятися такого вибуху лютi, тут би iм i настав кiнець.

І ось один жандарм стрiляе. Іншi оголюють шаблi, колють, рiжуть гострими лезами беззбройних. Тридцять, сорок чоловiкiв i жiнок корчаться на землi, стiкають кров’ю. І вiд вигляду цiеi кровi збудженi кати хмелiють, iх охоплюе давня несамовита жага пiзнати жiнок ненависноi раси. Силою оволодiваючи беззахисною жiнкою, вони немов учиняють насильство не тiльки над людиною, а й над богом ворога.

А потiм заптii i самi не пам’ятають, як це сталося. Килим-самохiд, витканий iз кривавих людських доль.

Завжди одне й те ж. На другу добу всiх працездатних чоловiкiв вiдокремлюють вiд решти. Ось один iз них – сорокашестирiчний, добре одягнений. Вiн – iнженер, вiд сiм’i його вiдiгнали силою, пустивши в хiд приклади карабiнiв. Молодшiй доньцi цього чоловiка – всього пiвтора рочка. Вiн зарахований в iншаат-табурi – дорожньо-будiвельний загiн. Похитуючись, сновигае нещасний у довгiй колонi чоловiкiв i як навiжений безперервно бурмоче:

– Я ж сплатив бедел… сплатив бедел…

Хапае за руку сусiду по шерензi.

Вiд нестерпного душевного болю його трясе, як у лихоманцi.

– Такоi гарного дитини ти, мабуть, у життi не бачив. Очi в неi величезнi, як блюдця. Якщо б я мiг, я б змiею на черевi поповз за нею.

І знову блукае, спотикаючись, самотнiй, замкнувся в своему горi.

Увечерi на схилi пагорба – нiчлiг, сплять на голiй землi. Інженер начебто також заснув. Глибокоi ночi вiн будить того ж сусiду:

– Ну, ось вони всi й померли, – каже вiн.

Тепер чоловiк спокiйний.

В iншому ешелонi крокуе юна пара – наречений i наречена. У нареченого пробиваеться перший пушок над губою. Їм загрожуе розлука – тут також будуть вiдбирати працездатних чоловiкiв. Дiвчинi спадае на гадку рятiвна думка: перевдягнути судженого в жiночу сукню. Хитрiсть вдаеться. І цi двое дiтей смiються, радiючи в простотi душевнiй вдалому фокусу з перевдяганням.