40 днів Муса-Дага

У мiру можливостi вас будуть задовольняти хлiбом по сто дирхемiв[39 - Дирхем – мiра ваги, 3,06 г. (турец.)] на день. Решту дозволяеться купувати за грошi. Будь-яка самовiльна вiдсутнiсть у колонi караеться комендантом ешелону, в разi повторного порушення – караеться смертю. Користуватися транспортними засобами заборонено.

– Моя дружина чекае дитину, – тихо сказав Арам.

Це визнання, мабуть, втiшило бiнбашi.

– Ранiше думати треба було.

Вiн знову зазирнув у своi папери.

– Вихованцi сиротинця, оскiльки це вiрменськi дiти, звiсно, також пiдлягають висилцi.

Пастор Арам несамохiть позадкував.

– Дозвольте спитати: пiд чию опiку потраплять цi сто невинних дiтей? Дуже багато з них молодшi десяти рокiв i нiколи не брали участi в далеких походах. І дiтям потрiбне молоко.

– Ти, священику, тут не для того, щоб ставити запитання, а щоб слухати моi накази! – закричав бiнбашi. – Ви вже тиждень перебуваете в районi военних дiй.

Якби пастор Арам злякався крику, розгубився, бiнбашi, з висоти своеi вдоволеноi величi, можливо, зробив би поблажку, дозволив би взяти кiз. Але слуга Божий у своему спокiйному завзяттi продовжував:

– Тож я накажу приеднати до ешелону стадо кiз, що належать нашому сиротинцю, щоб дiти отримували, як звикли, молоко.

– Ти, священику, будеш тримати свiй зухвалий язик за зубами i коритися.

– Я, ефендi, буду надалi вважати вас вiдповiдальним за долю притулку, бо вiн – недоторканна власнiсть американських громадян, а вони перебувають пiд захистом американського посла.

Бiнбашi не вiдразу вiднайшов дар мови. Погроза, либонь, подiяла. Вельможi такого гатунку швидко послаблюють тон, ледь на горизонтi з’являються боги вищого рангу. Пiсля тривалоi, досить ганебноi для бiнбашi паузи вiн промовив:

– Чи знаеш ти, що я можу розчавити тебе, як павука? Варто дмухнути – i тебе наче й не було!

– А я не стану вам у цьому заважати, – вiдповiв священик, i це було сказано всерйоз, бо в цю мить ним опанувала неймовiрна жага смертi.

Коли Арама, Іскую й Овсанну питали, коли саме висилка була найстрашнiшою, всi трое вiдповiдали:

– Час перед вiдправкою нашоi колони.

Це були хвилини, коли реальне нещастя i вполовину не вiдчувалося так гостро, як смертна знемога (таке бувае увi снi), як початковий жах, що ожив у кровi, яка тепер, мабуть, згадувала про глухi прачаси до осiлостi народу, до його iсторичного буття.