Свята Марійка

– Я Свiтланцi повнiстю довiряю, та й нема нiякоi причини сумнiватися у парубковi: вiн i гарний, i забезпечений, стриманий, делiкатний. А який працьовитий! Усю роботу чоловiчу нам у квартирi переробив; настане весна, то вiзьмемося й до дачi; матиму собi нормального зятя!

– Ну й добре! – радiе хрещена мама. – Я дуже за Свiтланку рада! А хто ж такий? Як звуть? Звiдки?

– Родом з-пiд Одещини, у батькiв – один син, тепер служить в армii, офiцер.

– Де ж вiн саме служить?

– У нашiй вiйськовiй частинi!

– А який iз себе?

– Красень! – хвалилась майбутня щаслива теща, – високий, очi блакитнi, трохи, правда, лисуватий, але то нiчого, кажуть, що лисi дуже розумнi.

– Так i е, мiй покiйний чоловiк теж зарання полисiв, – згадувала свое «бабуся».

– І приходить кожного разу такий доглянутий, гарно дивиться за собою, приносить Свiтланцi квiти, а онучцi купуе дорогi цукерки, даруе iграшки! Із таким моя дочка буде щаслива, матиме нормального чоловiка, а я нарештi спокiй. І ще: я йому кажу, щоб переiздив уже до нас, та й житимемо всi разом, квартира в мене простора, трикiмнатна, мiсця на всiх стане.

А вiн: «Треба ще трохи почекати, я ж таки мужчина!» Каже: «Не хочу сiдати вам на шию, вже скоро зароблю на свою квартиру, а потiм ми переiдемо туди iз Свiтланкою, а до вас, Наталю Павлiвно, каже, будемо приходити в гостi». От яка людина! Справжнiй чоловiк! Де тепер такi ще е?

– Що правда, то правда, кумо, таких немае…

– Бач, мае службове житло, а не хоче мою Свiтланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тiльки одна кiмнатка.

– Ти от говориш, говориш, – каже Соня Львiвна, – а не зiзнаешся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боiшся, що я його собi вiдберу?

– Чому боюся? Звуть його Вiталiй!

– А вiн, бува, не клаповухий трохи? – раптом здогадалася Соня Львiвна, про кого мова.

– Ти що, знаеш його?…

«Та який же з цього Вiталiя гарний чоловiк для Свiтланки?! Коли е у нього вже сiм’я – жiнка, ще й двое дiтей! Знаю я цього пройдисвiта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!» – подумала Соня Львiвна, але вирiшила всiеi правди поки не казати, промовчати.

Не хотiла стара жiнка «кидатись на амбразуру», ставати свiдком у такiй делiкатнiй справi. Бо ж вiдомо: хто на таемних коханцiв доносить, пiсля примирення сторiн стае найпершим – при тому ж для обох сторiн – ворогом.

От Соня Львiвна й викрутилася:

– Я живу у вiйськовому мiстечку, – каже, – але може, це той, про кого думаю, а може, й хтось iнший.