Батяр з Клепарова

Раптом вiн рвучко пiдвiвся, ледве втримуючись на ногах. Вловивши тiлом рiвновагу, випрямився, потягнувся на всi боки всiма членами аж до хрускоту в кiстках, насунув капелюха на потилицю, пiдiйшов до своеi маринарки, пiднiс ii та обтрiпав з усiх бокiв у повiтрi.

– Я йду! З мене досить на сьогоднi! – кинув хлопцям Северин i, закинувши маринарку на плече, запхав одну руку в кишеню штанiв.

– Зачекай, Севере! Пан Ромко скоро повернуться! Почнуть рипiти! Зачекай! – Батяри намагалися втримати Северина, але намарне.

– Скажете йому щось! Всiм – честь! – iдучи кинув iм, не озираючись.

Вiн не знав, куди йде.

Не знав, чого i за чим iде.

Не розумiв, що його пiдiрвало з мiсця, змусило завчасно покинути працю та й попертися у безвiсть, у заманливий передвечiрнiй простiр цього славного мiста.

Вiн не знав, що його веде, яка сила так нестримно затягуе у той вир.

Вiн усе просувався, ступав своiми змореними ногами кудись далi i дивувався сам собi, куди це вiн крокуе, бо нiякого напрямку вiн своiм ногам не задавав.

Що такого могло з’явитися у його головi, душi i серцi нового, незвiданого i могутнього, що змусило його, незважаючи нi на що, нi на втому й безсоння, нi на помутнiння в головi вiд випитого, покинути мiсце працi й податися у безвiсть, у новий i ще незвiданий свiт.

Що його аж так вабило?

Невже тi невидимi, мiкроскопiчнi часточки мiстичного аромату незнайомки, якi так мiцно засiли десь глибоко всерединi i збуджували немилосердно всi його нутрощi?

Вiн про це не думав.

Не мiг думати.

Не вистачало сил взагалi про щось думати.

Вiн просто йшов, зосереджено втупившись у сiрi плитки хiдника. Покiрно плентався туди, куди вели його ноги.

Життя вечiрнього Львова у всi вiки вiдзначалося особливою принаднiстю, незалежно вiд того, якi часи доводилося йому переживати. І яка б доля не спiткала це героiчне мiсто – навали орди, облога, вiйна чи мирнi днi, голод, мор, пожежi чи всiлякi руiни, здавалося, нiяким чином не могли вплинути на спокусливi принади вечiрнього Львова, чарiвного мiста, повного вогнiв.

Вулиця нарештi звiльнилася вiд нестерпноi денноi спеки та задухи i поступово оживала. Призахiдне сонце мiдно-бронзовим сяевом вкривало дахи будинкiв та вiкна верхнiх поверхiв. Сутiнки з кожною хвилиною все густiшали i згладжували гострi лiнii, облагороджували обриси будинкiв.