Брама Расьомон (збірник)

Вiн помiтив, що гостя, мабуть, силкуючись стримати хвилювання, обома руками з усiеi сили жмакае хусточку, так що вона ледве не рветься. І зрештою, вiн помiтив, що в тонких пальцях вишитi кiнцi зiбганоi хусточки злегка дрижать, мовби вiд подуву вiтерцю. Дама лицем усмiхалася, насправдi ж усiм еством своiм ридала.

Коли професор пiдняв вiяло, на обличчi його був новий вираз: надзвичайно складний, якоюсь мiрою театрально перебiльшений вираз, який складався з почуття шанобливого знiяковiння через те, що вiн побачив щось, чого йому бачити не годилось, i якогось вдоволення, яке випливало з усвiдомлення цього почуття.

– Навiть я, не маючи дiтей, добре розумiю, як вам важко, – сказав професор тихим, зворушливим голосом, дещо напружено закинув голову, буцiм вiн дивився на щось заслiплююче.

– Дякую вам. Але тепер, хай там як, це непоправно.

Дама злегка схилила голову. Ясне лице було, як i ранiше, осяяне спокiйною посмiшкою.

* * *

Минуло двi години. Професор прийняв ванну, повечеряв, потiм попоiв вишень i знову зручно всiвся в плетене крiсло на верандi.

В лiтнi сутiнки довго ще тримаеться слабке свiтло, i на просторiй верандi з розкритими навстiж скляними дверима все нiяк не темнiло. Професор давно вже сидiв у присмерку, поклавши ногу на ногу i прихилившись головою до спинки крiсла, i байдужливо дивився на красивi китицi лiхтаря-гiфу. Книга Стрiндберга знову була в нього в руках, але, здаеться, вiн не прочитав жодноi сторiнки. Цiлком природно. Думки професора все ще були сповненi героiчноi поведiнки панi Нiсiями Токуко.

За вечерею професор докладно розповiв про все дружинi. Вiн похвалив поведiнку гостi, назвавши ii, цю поведiнку, бусидо японських жiнок. Вислухавши цю iсторiю, дружина, що любила Японiю та японцiв, не могла не поставитися до розповiдi чоловiка зi спiвчуттям. Професор був задоволений тим, що знайшов у дружинi захоплену слухачку. Тепер у свiдомостi професора на певному етичному тлi вимальовувалися вже три уявлення – дружина, дама-гостя й лiхтар-гiфу.

Професор довго перебував у такiй щасливiй замисленостi. Але раптом йому згадалося, що його просили надiслати статтю для одного журналу. В цьому журналi пiд рубрикою «Листи сучасному юнацтву» публiкувалися погляди рiзних авторитетiв на питання моралi. Використати сьогоднiшнiй випадок i зараз же викласти й послати своi враження?… Думаючи так, професор почухав голову.

У руцi, що нею професор почухав голову, була книга.