Брама Расьомон (збірник)

Розвеселившись, ми розбирали по кiсточках усiх, хто входив до зали очiкування. І на кожного виплескували потiк лихослiв’я, який i не снився тому, хто не навчався в токiйськiй школi. Серед нас не було жодного добре вихованого учня, який вiдставав би в цьому вiд своiх товаришiв. Але характеристики, якими нагороджував Носе тих, що заходили, були найзлiшими i в той же час найдотепнiшими та смiшними.

– Носе, Носе, подивись он на того здоровила.

– Ну i фiзiономiя, буцiм у черевi в нього жива риба.

– А цей носiй у червоному кашкетi також на нього схожий.

Правда, Носе?

– Нi, вiн викапаний Карл П’ятий[29 - Карл П’ятий (1500–1558) – король Іспанii.] – у того також червоний капелюх.

Врештi-решт у ролi насмiшника лишився тiльки Носе.

Раптом хтось iз нас запримiтив дивного чоловiка, що стояв бiля розкладу поiздiв та уважно його вивчав. На ньому був порудiлий пiджак, ноги, тонкi, як палицi для спортивних вправ, обтягнутi сiрими смугастими брюками. Судячи з добряче посивiлого волосся, що стирчало з-пiд старомодного крислатого капелюха, вiн був не першоi молодостi.

На зморшкуватiй шиi – франтiвська хустка в чорну та бiлу клiтинку, пiд пахвою – тонка бамбукова палиця.

І одягом i позою – словом, усiм своiм виглядом вiн нагадував карикатуру з «Панча»,[30 - «Панч» – англiйський гумористичний журнал, який iснуе i понинi.] вирiзану i вмiщену серед цiеi товкотнечi на залiзничнiй станцii. Той, хто його запримiтив, очевидно, зрадiв, що знайшов новий об’ект для насмiшок, i, тiпаючись од реготу, схопив Носе за руку:

– Подивись он на того!

Ми всi вiдразу повернулися й побачили доволi дивного на вигляд чоловiка.

Злегка випнувши живiт, вiн вийняв iз жилетноi кишенi великого нiкельованого годинника на лiловому шнурку й почав зосереджено дивитися то на нього, то на розклад. Менi видно було тiльки його профiль, але я зразу ж упiзнав батька Носе.

Рештi це й на думку не могло спасти. Всi з нетерпiнням уперлись очима в Носе, очiкуючи вiд нього влучноi характеристики цього смiшного чоловiка, i в будь-яку хвилину готовi були пирхнути вiд смiху.

Четвертокласники ще не здатнi були второпати, що дiеться в душi Носе. Я нерiшуче промовив було: «Це ж батько Носе».

– Цей тип? Та це ж лондонський жебрак.

Чи треба казати, як дружно всi чмихнули. А деякi навiть почали передражнювати батька Носе – випнувши живiт, робили вигляд, буцiм виймають iз кишенi годинника. Я мимоволi похнюпив голову, у мене бракувало хоробростi поглянути на Носе.