Брама Расьомон (збірник)

Книга не збереглась. І тепер не лишилося нiкого, хто пам’ятав би тривiрш прадiда матерi.

Розказана iсторiя належить до четвертого року Ансей.[27 - Четвертий рiк Ансей – 1857 р.] Мати запам’ятала ii, очевидно, привернена словом «пекло».

Просиджуючи цiлiсiнькi днi у своему кабiнетi, я живу в свiтi зовсiм iншому, не в тому, в якому жили прадiд матерi та дзенський монах. Що ж до моiх iнтересiв, то мене анiтрохи не приваблюють книги та гравюри епохи Токугави. Разом з тим мiй внутрiшнiй стан е таким, що слова «пекло самоти» викликають у мене спiвчуття до людей тiеi епохи.

Квiтень 1916 р.

Батько

Історiя, що я ii збираюся розповiсти, належить до того часу, коли я навчався в четвертому класi середньоi школи.

Того року, восени, проводилася шкiльна екскурсiя – похiд iз Нiкко до Асiо з трьома ночiвлями. «Збiр о шостiй тридцять ранку на вокзалi Уено, вiдправлення о шостiй п’ятдесят…» – значилось у надрукованому на мiмеографi повiдомленнi, отриманому мною в школi.

Уранцi, похапцем поснiдавши, я вискочив з дому. До вокзалу хвилин двадцять iзди трамваем, i все-таки на серцi було тривожно. Стоячи на зупинцi бiля червоного стовпа, я страшенно хвилювався.

«Жаль, що небо у хмарах. Невже гудки незлiченних заводiв, стрясаючи сiру завiсу, перетворять ii на мжичку?» – думав я. Пiд цим похмурим небом по вiадуку йде поiзд.

Коли в переповненому вагонi менi вдалося вхопитися за поручень, хтось ударив мене по плечу. Я обернувся.

– Привiт.

Це був Носе Ісоо. Як i на менi, на ньому темно-синя грубошерста форма, через лiве плече перекинута шинель у скатцi, на ногах – полотнянi гетри, бiля пояса – коробка з iжею та фляжка.

Ми разом iз Носе закiнчили початкову школу i разом вступили до середньоi. Нiяких особливо улюблених предметiв у нього не було, не було i не улюблених. Зате була в нього дивовижна здатнiсть: варто було йому хоч раз почути модну пiсеньку, i вiн одразу ж запам’ятовував мелодiю. Ввечерi, у готелi, де ми зупинялися пiд час шкiльноi екскурсii, вiн уже самовдоволено наспiвував ii.