Кінець неволі

Крiм того, вiн мав ще при собi сорок фунтiв – цього стане сплатити готельний рахунок, якщо не надто заживеться вiн у скромнiй спальнi, де знайшов собi притулок.

Ця вбого опоряджена кiмната з навоскованою пiдлогою виходила на одну з бокових веранд. У готелi, безладному цегляному будинку, мов у пташинiй клiтцi, гульма гуляв вiтер i безнастанно торгав тростянi жалюзi, що висiли промiж вибiлених чотирикутних колон фасаду, поверненого до моря. Кiмнати були високi, на стелях мiнилися барвами жмури сонячного промiння.

Перiодичнi находи туристiв з того чи iншого пасажирського пароплава, що прибув до порту, виповняли будинок гамором незнайомих голосiв; в обвiяному вiтром сутiнку покоiв з’являлись на мить i зникали новi обличчя, немов то бiгли, юрба за юрбою, мандрiвнi тiнi, рокованi стрiмголов оббiгати земну кулю, нiде не лишаючи слiду. Їхне лопотання вщухало так само раптово, як i починалось. Коридори, де ходив протяг, i канапки на верандах не бачили бiльше цих шукачiв нових вражень, що завжди кудись квапились або вiдпочивали знесиленi, набiгавшись. А капiтан Уоллей, поважний i анiтрохи не схожий на тiнь, зостаючись майже сам-один на ввесь готель пiсля кожного веселого юрбища, почувався чимраз прикрiше, як викинутий на берег турист, що не мае жодноi мети, як мандрiвник, покинутий i безпритульний. Вiн курив замислений i самотнiй у своiй кiмнатi, поглядаючи на двi морськi скринi, де сховано було все те, що вiн мiг назвати своiм у цьому свiтi. В кутку стирчав грубий сувiй з карт у парусиновому футлярi; плаский ящик з портретом i трьома фотографiями був засунутий пiд постiль. Капiтана Уоллея стомило обмiрковування умов, огляд «Красунi», де вiн мусiв узяти участь, уся та дiлова тяганина. Що для iнших було лише звичайним продажем судна, те йому видавалося знаменною подiею, яка примушувала зовсiм по-новому поглянути на життя. Вiн знав, що пiсля цього корабля другого вже не буде, а всi сподiвання його молодости, всi його звички, кожне почуття i кожний здобуток його мужнього вiку були нерозривно пов’язанi з суднами. На багатьох суднах вiн служив, чимало суден були його власнiстю, i навiть тi роки, коли вiн вiдiйшов вiд моря, робила стерпними думка, що досить простягти руку з пригорщею грошей, щоб купити собi корабель. Вiн мав тодi право почувати себе власником усiх кораблiв, якi тiльки е на свiтi. Продаж цього останнього судна був марудною працею.