Олмейрова примха

 – Що iм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!

Човен надiйшов ще ближче.

– Гей, люди! – гукнув Олмейр.

Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як i ранiш. Тодi затремтiли кущi просто нього, й тишу ночi порушив стукiт весел у кочетах. Човен саме минав кущi, й Олмейр ледве мiг роздивитися над берегом обриси чоловiчоi голови й плечей.

– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.

Поважний голос одповiв:

– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабiв тут нема.

Серце Олмейровi скинулось од радощiв.

– Дейне! – вигукнув вiн. – Нарештi! Нарештi! І вдень, i вночi чекав я на тебе. Майже втратив надiю, що ти вернешся.

– Нiщо не могло мене спинити вернутися сюди, – вiдповiв той майже жорстоко. – Навiть смерть, – пошепки додав вiн сам до себе.

– Це мова приятеля i дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своiм людям варити рис у моiй садибi, поки ми з тобою поговоримо в хатi.

На цi запросини не було вiдповiдi.

– Що таке? – занепокоено спитав Олмейр. – Сподiваюся, бриговi нiчого не сталося?

– Бриг там, де нiхто з оранг-бленда не може покласти рук на нього, – вiдповiв Дейн з виразом суму в голосi, чого Олмейр не спостерiг у своему хвилюваннi.

– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоiх людей? Я бачу лише двох з тобою.

– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоiй оселi, й тодi ми поговоримо. Тепер я мушу iхати до раджi.

– До раджi? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?

– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелi. Я мушу бачити Лакамбу сьогоднi.

– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерiшуче запитав Олмейр.

– Хiба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.

Невиразнi обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, i вiн зi свистом вирiвнявся, обдавши Олмейра дощем каламутноi води, тодi як вiн нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.

За коротку мить човен опинивсь у смузi свiтла, що лилось од великого багаття з протилежного берега. Чiтко вирiзьбились постатi двох людей, схилених над веслами, та третього на кормi, який вимахував стерновим веслом. Голову йому вкривав величезний круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розмiру.

Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу свiтла. За якусь хвилину до нього долинув iз-за рiчки гомiн голосiв.