Олмейрова примха

Та з ще бiльшим жахом уявляв сцену з жiнкою, дикою тигрицею, що захищае свое тигреня. Вона отруiть мене, думав бiдолаха, добре знаючи цей легкий спосiб, яким розв’язують кiнець кiнцем малайцi соцiальнi, полiтичнi й родиннi проблеми в своему життi.

На велике диво Олмейрове, вона поставилася до новини досить спокiйно, лише крадькома скинула очима на нього й на Лiнгарда, не промовивши й слова. Проте це не завадило iй другого дня стрибнути в рiчку й поплисти за човном, яким Лiнгард увозив дитину, що плакала на руках у няньки.

Олмейр поiхав вельботом слiдом за жiнкою й витяг ii за волосся з води, а вона плакала й так кляла, що мало небо не завалилося. Проплакавши два днi, знов вернулася до свого звичайного життя: жувати бетель та висиджувати байдикуючи цiлiсiнький день помiж жiнок. Дуже швидко зiстарiлась пiсля того й виходила зi своеi апатii, лише щоб зробити якусь образливу заувагу, коли випадково траплялося побачити чоловiка. Олмейр збудував iй хату на березi, де вона й оселилася самотньою. Лакамба припинив своi вiдвiдини, бо згiдно з волею Провидiння та завдяки маленькiй ученiй манiпуляцii старий владар Самбiру вiддав Боговi душу. Замiсть його почав тепер царювати Лакамба, якому в пригодi стали його араби, що приятелювали з голландською владою. Саiд Абдула зробився вiдомою людиною та купцем на Пантаi. Олмейр, ущент зруйнований, задихавсь у тенетах iхнiх iнтриг, живучи лише думкою про Лiнгардовi таемнi скарби. Лiнгард десь зник. Написав раз iз Сiнгапуру, що дитина почуваеться добре й опiкуеться нею мiсiс Вiнк, а сам вiн збираеться iхати до Європи роздобувати грошi на величезне пiдприемство. «Але незабаром буду назад, – писав вiн. – Грошей здобути не важко, бо люди не знають, куди iх вкласти, i так i кинуться з ними». Та вийшло воно не так, бо вiн прислав ще одного листа, в якому писав, що хворий, не знайшов родичiв i взагалi мало чого досяг. А пiсля того не було вже жодноi звiстки вiд нього. Європа, очевидячки, поглинула Раджу Лаута, i даремно поглядав Олмейр на захiд, чи не блисне йому промiнь свiтла у темному мороцi його розбитих надiй. Минали роки. Зрiдка приходили листи вiд мiсiс Вiнк, пiзнiше вiд самоi дiвчини, й це едине давало йому сили жити помiж переможноi дикостi рiчки. Олмейр жив тепер сам, одмовившись навiть одвiдувати тих, що виннi були йому грошi, бо певнi, що Лакамба захистить iх, вони не хотiли платити. Вiрний його суматрiець Алi варив йому рис та каву, бо нi на кого iншого Олмейр не звiрявся, а найменш на свою жiнку.