Олмейрова примха

Широко розплющенi очi дивилися нерухомо, мов бачачи щось, невидиме iншим очам. Низьке, але широке чоло облямовувала блискуча маса пишного чорного волосся, що важкими хвилями падало на плечi, й на iхньому тлi блiдо-оливкове обличчя видавалося ще блiдiшим по контрасту з вугляно-чорним його кольором.

Олмейр жадiбно допався до рису, але, проковтнувши кiлька ложок, спинивсь i, держачи ложку в руцi, з цiкавiстю поглянув на дочку.

– Чи ти чула, Нiно, як з пiвгодини тому тут проходив човен? – спитав вiн.

Дiвчина скинула на нього швидкий погляд i, вiдiйшовши далi вiд свiтла, стала спиною до столу.

– Нi, – повiльно вiдказала вона.

– Тут був човен. Нарештi! Сам Дейн, але вiн поiхав до Лакамби. Я це знаю, бо вiн менi сказав. Я розмовляв з ним, та вiн не мiг зайти сюди сьогоднi. Сказав, прийде завтра.

Проковтнувши ще ложку рису, говорив далi:

– Я майже щасливий сьогоднi, Нiно. Вже бачу початок тiеi довгоi дороги, що виведе нас iз миршавого цього багна. Незабаром подамося геть звiдси. Я i ти, моя люба дiвчинко, а тодi…

Пiдвiвшись од столу, вiн спинився, зосереджено дивлячись просто себе, мов роздивляючись чарiвне якесь видовище.

– А тодi, – провадив вiн, – ми будемо щасливi, ти i я. Житимем у багатствi й шанi далеко звiдси й забудемо це життя, всi зусилля i все лихо!

Вiн наблизився до дочки й ласкаво погладив рукою ii волосся.

– Не варто звiрятися на малайцiв, – додав вiн, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжнiй джентльмен. Справжнiй джентльмен, – повторив вiн.

– Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Нiна.

– Звичайно. Ми виiдемо завтра, – мовив радiсно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, мое мале дiвчатко?

Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи ii дитинства, коли вони обое бачили весь свiт одне в одному.

– Я рада, – промовила вона дуже тихо.

– Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляеш, що це таке. Сам я не був у Європi, але часто чув, як моя мати оповiдала про неi, й, здаеться, знаю все.

І знов стояв вiн мовчки бiля дочки, дивлячись на чарiвне свое марево. Потiм загрозився кулаком сонному селищу.

– Начувайся, друже Абдуло! – гукнув вiн. – Побачимо, хто з нас ухопить щастя в руки.

Тодi поглянув на рiчку й спокiйно зауважив:

– Знов буде буря. Та дарма! Нiякий грiм мене сьогоднi не розбудить. Цього я певний. На добранiч, мое дiвчатко! – пошепки сказав вiн, пестливо цiлуючи ii у щоку.