Моральні листи до Луцилія. Том I

(8) Але так тобi скажуть, якщо твiй труд заслуговуе на упертiсть, якщо не доведеться нi робити, нi терпiти нiчого такого, що недостойне людини добра. А iнакше стоiк не буде виснажувати себе брудною i принизливою роботою i займатися справами заради самих справ. І не буде вiн чинити так, як ти думаеш: заплутавшись у справах, що нав’язанi честолюбством, терпiти до кiнця усi iхнi недоречностi. Як тiльки побачить, яке важке, сумнiвне i ненадiйне все те, в чому вiн зав’яз, вiн вiдступить i, не втiкаючи, непомiтно вiдiйде у безпечне мiсце.

(9) Вiдiйти вiд справ, мiй Луцилiю, не важко, якщо знехтувати iхнiми плодами. Тiльки вони нас тримають i не пускають. – «Як же так? Вiдмовитись вiд великих надiй? Пiти геть перед самими жнивами? Голо буде навколо? Нiкого поруч з ношами? Порожньо в передпокоi?» – З усiм цим розстаються неохоче i, проклинаючи незгоди, люблять вигоду, яку вони приносять.

(10) На свое честолюбство люди скаржаться, наче на коханку, а якщо подивитись на iхнi справжнi почуття, виявиться не ненависть, а швидкоплинна образа.

(11) Це так, Луцилiю: небагато людей тримае рабство, бiльшiсть за свое рабство тримаеться. Але якщо ти маеш намiр його позбутися i без маскараду любиш свободу, а порадникiв скликаеш лиш за тим, щоб не вiдчувати вiчноi тривоги пiсля зробленоi справи, то чому б не пiдбадьорити тебе усiй когортi стоiкiв? І Зенони i Хрiсiппи будуть умовляти тебе дiяти не необачно, чесно i на твою ж користь.

(12) Та якщо ти вихляв заради того, щоб побачити, скiльки треба взяти з собою, чи великi кошти потрiбнi, щоб усiм облаштувати свое дозвiлля, ти нiколи не знайдеш виходу. Нiхто не випливе з ношею. А ти випiрни для кращого життя, i нехай боги будуть до тебе прихильнi, – тiльки не як до тих, кому вони з добрим i лагiдним видом посилають пишнi незгоди, маючи одне виправдання: що усi цi вогнища i тортури даються лиш на прохання.

(13) Я вже закривав цього листа, проте доводиться його вiдкрити: нехай прийде до тебе iз звичним подарунком i принесе з собою якийсь прекрасний вислiв. Один я вже згадав, не знаю, чого в ньому бiльше, красномовства чи правди. Ти запитаеш, чий вiн? – Епiкура. Я до цих пiр привласнюю чужi пожитки.

(14) «Кожен йде з життя так, наче тiльки що увiйшов».