Моральні листи до Луцилія. Том I

(9) Цьому, мiй Луцилiю, вчить Епiкур. Вiн дав нам охоронця i провiдника – i правильно зробив. Багатьох грiхiв вдалося б уникнути, якби бiля нас, що готовi впасти в грiх, був свiдок. Нехай душа знайде кого-небудь, до кого б вона мала пошану, чий приклад допомагав би iй очищати найглибшi схованки. Щасливий той, хто, будучи присутнiм лише в думках iншого, виправить його! Щасливий i той, хто може так шанувати iншого, що навiть пам’ять про нього служить зразком для вдосконалення! Хто може так шанувати iншого, той сам скоро буде пошанований.

(10) Вибери ж собi Катона, а якщо вiн здасться тобi занадто суворим, вибери мужа не такого непохитного – Лелiя. Вибери того, чие життя i мова, i навiть обличчя, в якому вiдбиваеться душа, тобi приемнi; i нехай вiн завжди буде у тебе перед очима, чи як охоронець, чи як приклад. Нам потрiбен, я повторяю, хто-небудь, за чиiм зразком формувався б наш характер. Бо криво проведену риску виправиш тiльки по лiнiйцi.

Бувай здоровий.

Лист ХІІ

Сенека вiтае Луцилiя!

(1) Куди я не озирнусь – всюди бачу свiдчення моеi старостi.

Приiхав я в свое замiське обiйстя i почав жалiтися, що дорого обходиться благенька будiвля, а управляючий вiдповiдае менi, що тут виною не його недбалiсть – вiн робить все, та садиба стара. Садиба ця виросла пiд моiми руками; що ж мене чекае, якщо до того покришились каменi – моi ровесники?

(2) В серцях я ухопився за перший лiпший привiд вилаяти його: «А про цi платани явно нiхто не турбуеться: на них i листя немае, i сучки такi висохлi та вузлуватi, i стовбури такi жалюгiднi i облiзлi! Не було б цього, якби хто-небудь iх обкопував i поливав!» – Вiн же клянеться моiм генiем, що все робить, дивиться за ними, нiчого не поминаючи, – але дерева ж старi! А платани цi, мiж нами кажучи, садив я сам, я бачив на них перший листок.

(3) Повертаюся до дверей. «А це хто, – запитую, такий дряхлий? Правильно зробили, що помiстили його в сiнях: бо вiн вже дивиться за дверi. Звiдки ти його взяв? Яка тобi радiсть виносити чужого мерця?» А той у вiдповiдь: «Ти що, не впiзнав мене? Я – Фелiцiон, це менi ти завжди дарував ляльок на сатурналii; я син управляючого Фiлосiта, твiй улюбленець».

 – «Зрозумiло, – кажу я, – вiн марить! Це вiн ще маленьким став моiм улюбленцем? Втiм, може бути: бо у нього якраз випадають зуби».

(4) Ось чим зобов’язаний я своему замiському помешканню: куди б не озирнувся, – все показувало менi, який я старий.