Місячна долина

 – Вона м’яка, як оксамит, i гладенька, як шовк… така нiжна-нiжна на дотик.

Провiвши рукою до лiктя й назад, вiн спинився на пiвдорозi. Млосна, знесилена вiд ранкового сонця, Сексон уся затрiпотiла вiд його дотику; вона сидiла й напiвдрiмливо думала, що ось тут поруч неi чоловiк, якого вона могла б покохати… його руки й усе…

– Ну, я вже забрав з цього мiсця всю прохолоду. – Вiн сказав це, не дивлячись на неi, але вона помiтила лукаву усмiшку в нього на губах. – Отож менi доведеться переiхати на iнше.

Пристрасно-нiжно провiв вiн рукою вздовж ii руки, а вона, дивлячись униз на його губи, згадала, яке протяжне, млосне тремтiння пройняло ii всю, коли вони поцiлувалися в перший день знайомства.

– Ну, кажiть далi, – озвався вiн пiсля хвилин п’яти солодкоi мовчанки. – Люблю дивитись на вашi губи, коли ви говорите. Це так дивно, але кожен iхнiй порух, наче легенький поцiлунок…

Сексон до болю хотiлося, щоб ця чарiвна мить тривала без кiнця-краю… А проте вона мовила:

– Якщо я скажу, то, може, вам це не сподобаеться.

– Скажiть, – наполягав вiн, – що б ви не сказали, менi все сподобаеться.

– Гаразд. По-перше, я хочу нарвати собi тих макiв, що ростуть отам, коло огорожi. А по-друге, – нам уже час додому.

– Оце менi таки й справдi не подобаеться, – засмiявся вiн. – Але ж з уст ваших злетiло двадцять п’ять поцiлункiв! Я рахував. А тепер – заспiвайте-но «Коли минуть жнива»… І дайте менi вашу другу прохолодну руку, – я потримаю ii, доки ви спiватимете, а тодi й вирушимо.

Вона заспiвала; дивлячися згори, Сексон утопила погляд в очi Бiллi, але вiн iй не в очi дивився, а на вуста. Скiнчивши, вона вивiльнила своi руки й пiдвелася. Вiн хотiв був податися до коней, та вона спинила його, простягаючи йому свого жакета. Незважаючи на самостiйнiсть, властиву жiнкам, що самi на себе заробляють, Сексон мала вроджену потребу бачити уважне до себе ставлення; крiм того, вона ще з дитинства пам’ятала розповiдi жiнок перших американських пiонерiв про чемнiсть та галантнiсть калiфорнiйських кабальеро за часiв iспанського панування.

Вечiрне сонце всмiхалося до них, коли вони зробили велике коло на пiвденний схiд, перебралися через пасмо пагорбiв Контра-Кости i довгим схилом повз Редвудський шпиль почали спускатися до Фрутвейла. Пiд ними аж до самоi бухти простяглася розлога рiвнина, розкраена шахматкою полiв; далi плямами чорнiли мiста Елмгерст, Сан-Леандро та Гейвордс.