Каторжна

Вилiз я та й думаю-гадаю:

Як би так, щоб ще його дошкулить?

А мужик i не вважа на мене:

Де б хоч трохи мерзнути у лiсi,

А йому ще так, бач, душно стало,

Що узяв, кожух iз себе скинув

І в самiй сорочцi вже рубае.

Як побачив, так тодi й зрадiв я:

– Пiдожди ж, мiй голубе! – кажу я, –

Я тобi тепер накою лиха!

Був кожух увесь од поту мокрий, –

Я й залiз у його, аж у вовну

Й заморозив так, що вiн зробився,

Наче дошка та тверда дубова –

Покуштуй лиш, одягай, мужиче!

Доробив мужик свою роботу,

Пiдiйшов тодi вiн до кожуха,

Я ж радiю без кiнця й без краю:

Ось коли вже, думка, навтiшаюсь!

Як побачив же мужик кожуха,

Як почав же лаять на всi боки

Вiн мене тодi усяким словом!

Та й не сам тут я здобувся лайки, –

Вiн i батька, й матiр не покинув,

І дiдiв, i прадiдiв уславив, –

Всiх зганьбив мужик дiтей, онукiв!

Ну, а я собi таки гадаю:

«Лайся, лайся, скiльки хочеш, дурню,

А мене не виженеш, хоч лусни!»

Так не хитре ж те мужиче плем’я!

Хоч налаяв на всi боки тяжко,

Так йому ж було ще лайки мало:

Як ухопить вiн дрючину довгу

Та сучковату й товстючу дуже,

Як почне дубасити кожуха!.

Б’е та й б’е, мене ж ще дужче лае!

Ох, дiзнав я там тяжкого лиха!

Тут менi давно б уже тiкати,

Так у вовнi ж я заплутавсь дуже

І нiяк я видертись не зможу.

А мужик лупцюе та й лупцюе,

Б’е мене без жалю, як улучить,

Та ще й каже, смiючися з мене:

«От, дурний мороз десь взявсь у бiса:

Мужика схотiлось заморозить!..»

Ледве, ледве викрутивсь од його

І утiк потерзаний, побитий…

Ох i знаю ж я тепер навiки,

Як тих клятих мужикiв займати:

Досi ще увесь як перебитий!.

Дiвчина Леся

I

У гаях була хатка убога,

Чоловiк жив там з жiнкою вкупi,

Одинокi були та бездiтнi.

Ось пiшли вони бога прохати

Аж у Киiв, у Лавру святую:

«Дай нам, Боже единий, дитину!»

Зглянувсь Бог на iх сльози великi,

На життя працьовите i чесне

I послав вiн дочку тим убогим.