Чорт зна що. Запропаща душа

Але ж потiм вiн надумав казати, що перебрався на якийсь час навмисне до болота, бо, мовляв, вiд довгого ходiння по свiтах придбав собi ревматизм. І нiбито лiкарi наказали йому грiтися багном, через те, мовляв, вiн i сидiв у болотi.

Мав вiн право приходити в лiс тiльки раз на тиждень, у п’ятницю, та й то, коли вже зовсiм поночiло. Повертатися ж додому повинен був ранiше, нiж починали спiвати пiвнi. Така вже йому була кара. Ця кара була для нього дуже тяжка, бо нiчого вiн так не любив, як веселе товариство, де б можна було поговорити, пожартувати, а часом встругнути й гопака…

Тут його ще зовсiм мало знали, а через те з великою цiкавiстю слухали його оповiдання.

А Дiдько, як те й звичайно бувае, перед новими людьми розповiдав насамперед про те, що йому траплялося найдивовижнiшого в життi. Умiв вiн розповiдати гладко, мов з книги вичитувати. А як знав вiн ще й кiлькох мов та перечитав чимало рiзних книжок, написаних людьми, то отож таким хуторянам, як Лiсовик, Мавки, Хухи, що майже все свое життя сидять в одному насидженому мiсцi, пригоди та оповiдання Дiдьковi часто видавалися зовсiм неймовiрними й неможливими.

Однак всi дуже радiли, коли вiн приходив до них на п’ятничнi бесiди. Особливо мала Хушва, що поза своiм лiском, прiрвою чи ланом нiчого не бачила, любила послухати його оповiдань й поважала його за казки…

І тепер, зачувши його голосний вигук з викрутасами, вся лiсова Невидима Сила поспiшала до дворища старого Лiсовика, який саме нещодавно перебрався на нове мiсце – в дупло старого дуба над рiчкою, на кручi.

Була темно-синя оксамитова нiч. Зорi блимали й переливалися рiзнокольоровим свiтлом. В темнiй рiчцi вiдбивався молодий мiсяць, неначе плавав у мiцному чаi жовтий шматочок цитрини. По бiлому пiску послалися такi чорнi тiнi, немов хтось порозливав атрамент на паперi. У рiчцi кумкали жаби, а десь далеко на луках два деркачi пиляли дошку: дррр-дррр, дррр-дррр…

– Ак-хи! Добривечiр! Го-го-го! – знову гукнув Дiдько, побачивши, що на кручi вже сидiло чимале товариство.

– Здоров, здоров, пане-товаришу!.. – привiтав його бородатий Лiсовик.

– Живенькi, здоровенькi? – запитав Дiдько.

– Аякже, аякже! – вiдказав йому Водяник, потираючи собi лисину. – Милости просимо, брате Лопотите! Сiдай та розповiдай, що там чути по ваших багновиськах?!

– Та що ж по багновиськах? Сидимо та старi кiстки гоiмо! – почав Дiдько, обмахуючись своею волохатою лапою вiд комарiв. – Маемо таких самих кусючок, як i ви тут.