Чорт зна що. Запропаща душа

Мiстечко те було задрипане, забите i сполучалося лише з одним Харковом, а далi й дороги жодноi не було, просто кiнець свiту, але в його повiтi проживало чимало заможних дiдичiв.

Мiсце нашоi iсторii село Липцi Харкiвського повiту, що за 28 верст вiд Харкова дорогою до Бiлгорода. Не раз я чував вiд очевидцiв оповiдi про надприроднi подii в Липцях, свiдками яких була понад тисяча люду i якби не достовiрнi люди передавали, думав би, що байка. З вiком деталi тих оповiдок випарувалися з памятi, але так сталося, що зустрiвся з полковником, з яким учився в школi.

Ото я його й запросив до себе на гостину саме на Рiздво 1892 року. Побесiдували ми з ним аж за пiвнiч, згадавши юнацькi роки. Розповiдаючи деталi своiх перших крокiв на офiцерськiй службi, вiн згадав, що стоянка його ескадрону була в Липцях.

– Там, де вiдбулася надприродна подiя? – запитав я.

– Це ти про ту чортiвню?

– Отже, й ти чув.

– Яке там чув! Я й очевидцем був, власними очима бачив i навiть був одним з учасникiв охоронноi варти.

– Будь ласка, розкажи, бо я чував про це давно i вже мало що пригадую

Полковник за своiм звичаем закурив папiросу, пiдкрутив своi рiденькi вусики i став оповiдати:

– На околицi села стояв кам’яний, критий соломою, дiм на 6–7 кiмнат; винаймав його начальник майор Жандак. Був це чолов’яга дебелий, похилого вiку, сивий, але ще доволi жвавий, енергiйний. Вiн був одружений, визначався дiловитiстю, гостиннiстю i хоробрiстю. Прожив вiн у тому будинку довго й мирно, без жодних пригод, але от у 1862 роцi в будинку стало вiдбуватися щось дивовижне.

То невiдомий стукiт лунае, то галас, а далi – i ще гiрше: ото готуеться обiд, а горщик з борщем вискочить iз печi, гугупне на пiдлогу i – на друзки. Пательня з печенею вилiзе, пiднiметься в повiтря, помандруе уздовж стiн i хрусь! Що за оказiя! Пiдiбрали черепки, витерли пiдлогу, поставили в пiч другий горщик – знову те саме! Зостався майор iз сiм’ею без обiду, перекусили там чогось насухо i чекають, що ж то далi буде.

Завтра нiчого, спокiйно, а за кiлька днiв та сама iсторiя. Покликав майор священика молебень вiдслужити, окропили дiм, та й це не помогло. І стукiт, i галас, i в печi нiщо не всидить, вилiзае. Геть бiда. Так воно й тривало з перервами: то бешкетуе нечистий, то затихне. Здавалося, що вже простiше – кинути зачарований дiм i переселитися в другий, але майор був не з полохливих та з характером.